Слава ЗСУ!

— Знаю. — Ґеральт схилив голову. — Я співчуваю тобі усім серцем...

— Ні, — урвала вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалобу. Носила досить довго. Паветта й Дані... Призначені одне одному. До кінця. І як тут не вірити у силу призначення?

Вони мовчали обоє. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.

— Й ось повернувся відьмак після шести умовлених років, — сказала вона повільно, а на губах її розквітла дивна посмішка. — Повернувся він і зажадав виконання клятви. Як вважаєш, Ґеральте, чи саме таким чином розповідатимуть про нашу зустріч байкарі, як мине років сто? Я вважаю, що саме так. Тільки що вони, напевне, прикрасять розповідь, ударять у струни чутливості, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу це уявити. Послухай, прошу. І сказав жорстокий відьмак: «Виконай призначене, королево, або ж упаде на тебе моє прокляття». А королева, сльозами залившись, упала перед відьмаком навколішки й закричала: «Змилуйся! Не забирай у мене це дитя! Лишилося в мене вже тільки воно!»

— Каланте...

— Не перебивай мене, — сказала вона різко. — Я казку розповідаю, ти не помітив? Слухай далі. Злий, жорстокий відьмак затупав ногами, замахав руками й крикнув: «Стережися, віроломна, стережися помсти долі. Якщо не дотримаєш клятви, не мине тебе кара». А королева відповіла: «Тож добре, відьмаче. Нехай буде так, як доля захоче. Оно, дивися, граються отам десятеро дітей. Якщо впізнаєш, яке з них тобі призначене, візьмеш його, наче своє, і залишиш мене з розбитим серцем».

Відьмак мовчав.

— У казці, — усмішка Каланте ставала все менш чарівною, — королева, як я собі те уявляю, дозволила б відьмакові вгадувати тричі. Але ми вже не у казці, Ґеральте. Ми тут насправді, ти, і я, і наша проблема. І наше призначення. Це не казка, це життя. Паршиве, погане, важке, таке, що не прощає помилок, кривд, жалю, розчарувань і нещасть, таке, що не прощає їх нікому, ані відьмакам, ані королевам. І тому, Ґеральте із Рівії, ти вгадуватимеш тільки раз.

Відьмак мовчав.

— Тільки один-єдиний раз, — повторила Каланте. — Але, як я і казала, це не казка, а життя, яке ми самі маємо заповнювати собі моментами щастя, бо на долю і її усмішки розраховувати, як ти знаєш, не можна. Тому, незалежно від результату відгадування, ти не підеш звідси ні з чим. Забереш одну дитину. Ту, на яку впаде твій вибір. Дитину, з якої ти зробиш відьмака. Якщо та дитина витримає Випробування Травами, ясна річ.

Ґеральт різко підняв голову. Королева посміхнулася. Він знав ту посмішку, паскудну й злу, презирливу через те, що не приховувала вона штучності.

— Ти здивувався, — ствердила вона факт. — Що ж, я трохи повчилася. Оскільки дитина Паветти має шанс стати відьмаком, я завдала собі клопоту з цим. Утім, мої джерела, Ґеральте, мовчать про факт, скільки дітей із десятьох витримують Випробування Травами. Чи не схотів би ти задовольнити мою цікавість щодо цього?

— Королево, — відкашлявся Ґеральт. — Ти завдала собі чимало клопоту з вивчення, аби знати, що кодекс і присяга забороняють мені навіть вимовляти ту назву, уже не кажучи про те, щоб про неї говорити.

Каланте різко зупинила гойдалку підбором, який проорав землю.

— Троє, щонайбільше — четверо з десяти, — сказала вона, киваючи в удаваній задумі. — Жорстка селекція, дуже жорстка, сказала б я, причому на кожному з етапів. Спочатку Вибір, потім Випробування. А тоді Зміни. Скільки підлітків отримує наприкінці медальйони й срібні мечі? Один з десятьох? Один з двадцятьох?

Відьмак мовчав.

— Я довго над цим думала, — продовжувала Каланте, уже без посмішки. — І дійшла висновку, що селекція дітлахів на етапі Вибору є неважливою. Тож яка різниця, Ґеральте, що за дитя помре чи з'їде з глузду, нафаршироване наркотиками? Яка різниця, чий мозок розірветься від маячні, чиї очі лопнуть і витечуть, замість того щоб стати очима кота? Яка різниця, чи в крові й блювотинні сконає дитина, справді вказана призначенням, чи дитина зовсім випадкова? Скажи мені.

Відьмак сплів руки на грудях, аби опанувати їх тремтіння.

— Навіщо? — запитав він. — Ти очікуєш відповіді?

— Справді, не очікую. — Королева знову посміхнулася. — Як завжди, ти не помиляєшся у висновках. Утім, хтозна, може, не очікуючи відповіді, я б ласкаво захотіла присвятити трохи уваги твоїм добровільним і щирим словам? Словам, які, хтозна, може, ти захотів би з себе видобути — а разом із ними й те, що гнітить тобі душу? Але як ні — то ні. Тоді берімося до справи, треба дати казкарям матеріал. Ідемо вибирати дитя, відьмаче.

— Каланте, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Не варто перейматися казкарями: якщо не вистачить їм матеріалу, вони й так щось вигадають. А маючи у своєму розпорядженні автентичний матеріал, вони його перебрешуть. Як ти слушно зауважила, це не казка, це життя. Паршиве й гидке. А тому, до холери й зарази, проживемо його в міру пристойно й добре. Обмежимо кількість кривд, які ми чинимо іншим, до необхідного мінімуму. У казці — авжеж, там королева має благати відьмака, а відьмак — вимагатиме свого й тупатиме ногами. У житті королева може просто сказати: «Не забирай, прошу, дитину». А відьмак відповість: «Якщо просиш, то не заберу». І піде у бік призахідного сонця. Таке життя. Але за такий кінець казки казкар не отримав би від слухачів і грошика — найбільше, копняка під сраку. Бо це — нудно.