Слава ЗСУ!

Каланте перестала посміхатися, в очах її мигнуло щось, що він уже колись бачив.

— Що це означає? — просичала вона.

— Не станемо бігати навколо куща, Каланте. Ти знаєш, що я маю на увазі. Як я сюди приїхав, так і поїду. Маю обирати дитя? А навіщо воно мені? Уважаєш, що аж так мені це важливо? Що я їхав сюди, у Цінтру, гнаний манією одібрати в тебе онука? Ні, Каланте. Хотів я, може, глянути на ту дитину, глянути в очі призначенню... Бо й сам не знаю... Але не бійся. Не заберу її, досить і того, що ти попросиш...

Каланте зірвалася із сідала, в очах її розгорався зелений вогонь.

— Просити? — прошипіла люто. — Тебе? Боятися? Я мала б боятися тебе, клятий чаклуне? Ти насмілюєшся кидати мені в обличчя свою презирливу милість? Полегшувати моє життя твоїм співчуттям? Закидати мені боягузливість, ставити під сумнів мою волю? Я зробила тебе своєю довірою зухвалим! Стережися!

Відьмак вирішив не здвигати плечима, дійшовши висновку, що безпечніше припасти на одне коліно й схилити голову. Не помилився.

— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні були стиснуті в кулаки й наїжачені перснями. — Ну нарешті. Оце вірна позиція. З такої позиції відповідають королеві, якщо королева поставить запитання. А якщо це буде не запитання, а наказ, то ти ще нижче схилиш голову й підеш його виконувати, без хвилі роздумів. Ти зрозумів?

— Так, королево.

— Чудово. Устань.

Він устав. Вона глянула на нього, закусила губу.

— Тебе занадто сильно вразив мій вибух? Я кажу про форму, не про суть.

— Не занадто.

— Добре. Намагатимуся уже не вибухати. Тож, як я і казала, там, у рові, грається десятеро хлопців. Вибереш одного, який видасться тобі найвідповіднішим, забереш його й, заради богів, зробиш із нього відьмака, бо так хоче призначення. А як не призначення, то знай, що я так хочу.

Він глянув їй в очі, низько схилився.

— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі, сильніші від королівської волі. Боги, якщо вони існують, доведуть це тобі знову. Ти не змусиш мене робити вибір, робити який я не хочу. Вибачаюся за форму, не за суть.

— У мене глибокі ями під замком. Застерігаю, ще мить, ще слово — і згинеш у них.

— Жоден з дітей, які граються у рові, не підходить на відьмака, — сказав він поволі. — І немає серед них сина Паветти.

Каланте примружилася. Він навіть не здригнувся.

— Ідемо, — сказала вона нарешті, розвернувшись на п’ятах.

Він рушив за нею, між рядами квітнучих кущів, між клумбами й живоплотом. Королева увійшла до ажурної альтанки. Стояли там чотири великі плетені крісла, що оточували стіл з малахіту. На прожилкуватій плиті, яку підтримували чотири грифи, стояли жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Цокнулася із ним, різко, солідно, по-чоловічому. Він відповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила вона. — Хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти дізнався, що сина Паветти немає серед дітлахів у рові?

— Я не знав. — Ґеральт зважився на щирість. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла б і здогадатися. А те, що жоден з них не підходить на відьмака? Це правда? І як ти міг це зрозуміти? За допомогою магії?

— Каланте, — сказав він тихо. — Я не мусив того ані перевіряти, ані розуміти. Утому, що ти сказала перед тим, була сама правда. Будь-яка дитина надається. Вирішує усе селекція. Згодом.

— Боги моря, як говорить мій вічно відсутній чоловік! — засміялася вона. — Значить, це все неправда? Увесь той Закон Несподіванки? Ті легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і вважала! То гра! Гра з випадком, забавка з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Ґеральте.

— Я знаю.

— Гра із чиєюсь кривдою. Навіщо, скажи мені, ви змушуєте батьків або опікунів до настільки важких і непростих клятв? Навіщо забираєте в них дітей? Адже навколо повно тих, кого не треба відбирати. Шляхами плентаються цілі ватаги бездомних і сиріт. У будь-якому селі можна задешево купити дитину, наприкінці зими будь-який кмет охоче продасть її, бо що йому там, зробить собі іншу. Тож — навіщо? Навіщо ти змусив клястися Дані, Паветту, мене? Навіщо ти заявляєшся рівно через шість років після народження дитини? І навіщо, холеро, не бажаєш її, навіщо говориш, що немає тобі до неї діла?

Він мовчав. Каланте кивнула.

— Не відповідаєш, — заявила, відхиляючись на спинку стільця. — Давай замислимося над причиною твого мовчання. Логіка — мати будь-якого знання. І що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьмака, який шукає призначення, прихованого в дивному й сумнівному Законі Несподіванки. Відьмака, який знаходить це призначення. І раптом від нього відмовляється. Не хоче, як стверджує, Дитя Несподіванки. Обличчя має кам’яне, у голосі його звучать лід та метал. Уважає, що королева — усе ж таки жінка — дасть себе ошукати, підманути удаваній чоловічій жорсткості. Ні, Ґеральте, я тебе не пожалію. Знаю, чому ти відмовляєшся від вибору дитини. Відмовляєшся, бо не віриш у призначення. Бо ти не впевнений. А ти, коли не впевнений... тоді ти боїшся. Так, Ґеральте. Те, що керує тобою, це страх. Ти боїшся. Запереч мені.