Слава ЗСУ!

Любисток зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, зняв кубрак, обтрусив його й поклав на мішки, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих мішків, цеберка й величезного, напханого гороховим лушпинням сінника, у кімнатці під стріхою не було меблів — навіть свічка стояла прямо на підлозі, у загуслій калюжці воску. Дроугард Любистка поважав, але, видно, не настільки, щоб віддати в його розпорядження комору або альков.

— І чого ж то, — запитав Любисток, знімаючи чоботи, — думав ти, що я не повернуся на ніч?

— Я думав, — відьмак підвівся на лікті, похрустуючи гороховим лушпинням, — що підеш співати серенади під вікном панни Веверки, у бік якої ти весь вечір розпушував хвоста, наче пес, який побачив сучку.

— Ха-ха, — засміявся бард. — Але ж ти й примітивно глупий. Нічого ти не зрозумів. Веверка? Що мені та Веверка? Хотів я викликати лише відчуття заздрості в панни Акеретти, до якої я позалицяюся завтра. Посунься.

Любисток звалився на сінник і стягнув з Ґеральта попону. Ґеральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову до маленького віконця, у яке, якби не працьовиті павуки, було б видно зоряне небо.

— Чого ти так надувся? — запитав поет. — Тобі заважає, що я залицяюся до дівчат? Відколи це? Може, ти став друїдом і дав обітницю бути цнотливим? А може...

— Припини токувати. Я втомився. Ти не зауважив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не втішає тебе думка, що вранці не прокинемося у росі?

— Для мене, — розмріявся Любисток, — сінник без дівчини — і не сінник зовсім. Він — неповне щастя, а що таке неповне щастя?

Ґеральт тихенько застогнав — як завжди, коли на Любистка нападала нічна балакучість.

— А неповне щастя, — продовжував бард, зачарований власним голосом, — це як... Як перерваний поцілунок... Чого ти скреготиш зубами, можна дізнатися?

— Ти потворно нудний, Любистку. Нічого, окрім сінників, дівчат, задків, цицьок, неповного щастя та поцілунків, перерваних собаками, якими тебе травлять родичі наречених. Що ж, мабуть, ти інакше не можеш. Мабуть, тільки фривольність, щоб не сказати — некероване гріховодство, дозволяє вам складати балади, писати вірші й співати. Вважаю, це — запиши — темний бік таланту.

Він сказав занадто багато й недостатньо холодно. А Любисток легко і безпомилково розшифрував його.

— Ага, — сказав спокійно. — Ессі Давен, на прізвисько Оченько. Чарівне оченько Оченька затрималося на відьмакові й наробило відьмакові сум’яття. Відьмак повівся з Оченьком наче жак із принцесою. І замість звинувачувати себе звинувачує її і шукає в ній темний бік.

— Мариш, Любистку.

— Ні, мій дорогоцінний. Ессі справила на тебе враження, ти цього не приховаєш. Зрештою, я утому не бачу нічого поганого. Але пильнуй, не зроби помилку. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант має темний бік, то напевне не такий, який ти собі уявляєш.

— Здогадуюся, — сказав відьмак, опановуючи голос, — що ти знаєш її дуже добре.

— Досить добре. Але не так, як ти вважаєш. Не так.

— Досить оригінально, як на тебе, таке визнавати.

— Ти дурень. — Бард потягнувся, підклав обидві долоні під потилицю. — Я знаю Лялечку майже з дитинства. Вона для мене... ну... Наче молодша сестра. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти їй заподієш цим велику прикрість, бо й ти справив на неї враження. Признайся, тебе до неї тягне?

— Навіть якби й так, то на противагу тобі я не звик про таке дискутувати, — сказав Ґеральт різко. — Ані складати про таке пісеньок. Дякую тобі за те, що ти про неї сказав, бо, може, й справді ти застеріг мене від дурнуватої помилки. Але на тому — кінець. Тему я вважаю вичерпаною.

Любисток хвильку лежав нерухомо й мовчав, але Ґеральт знав його занадто добре.

— Знаю, — сказав нарешті поет. — Я вже все знаю.

— Та хрін ти там щось знаєш, Любистку.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Ґеральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся із відмінністю, із тим, що вважаєш за ненормальність. Ту ненормальність ти нав’язливо перебільшуєш, не розуміючи, що для більшості мислячих тверезо людей ти найнормальніший під сонцем — аби усі були такими нормальними. Що з того, що ти маєш швидшу реакцію та вертикальні зіниці? Що бачиш у темряві наче кіт? Що розумієшся на чарах? Теж мені, велика справа. Я, мій друже, знав колись корчмаря, який умів хвилин десять без перерви бекати низом, і так, що те складалося у мелодію псалма «Вітай нас, вітай, зоря вранішня». І попри цей небуденний, як не крути, талант, був отой корчмар найнормальнішим серед нормальних, мав дружину, дітей і бабцю-паралітичку...