Слава ЗСУ!

— Що воно має спільного з Ессі Давен? Можеш пояснити?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, Ґеральте, що Оченько зацікавилася тобою із нездорового, майже збоченого інтересу, що дивиться вона на тебе, наче на дивовижу, двоголове теля чи саламандру в звіринці. Й ти одразу надувся, за першої ж нагоди дав неґречну, не заслужену нею реприманду, повернув удар, якого вона не завдавала. Адже я був тому свідком. Свідком подальшого перебігу подій я уже не був, але помітив вашу втечу із зали й бачив її рожеві щічки, коли ви повернулися. Так, Ґеральте. Я тебе тут застерігаю від помилки, а ти її уже зробив. Ти хотів їй помститися за нездорову, з твоєї точки зору, цікавість. Вирішив ту її цікавість використати.

— Повторюю: ти мариш.

— Спробував ти, — продовжував бард незворушно, — перевірити, чи не вдасться піти із нею на сіно, чи не зацікавиться вона, як то — кохатися із дивовижею, із відьмаком-одмінцем. На щастя, Ессі виявилася мудрішою за тебе й завчасно змилостивилася над твоєю дурістю, зрозумівши її причину. Висновок роблю з факту, що ти не повернувся з балкона з опухлим писком.

— Ти скінчив?

— Я скінчив.

— Ну то на добраніч.

— Знаю, чого ти злишся і скрегочеш зубами.

— Напевне. Ти ж усе знаєш.

— Я знаю, хто тебе так скривив, завдяки кому ти не вмієш порозумітися із нормальною жінкою. Але ж залізла тобі за шкіру ота твоя Йеннефер, хай мене лихо, якщо я знаю, що ти у ній побачив.

— Облиш то, Любистку.

— Ти насправді не волів би нормальної дівчини, такої, як Ессі? Що має чародійка, чого не має Ессі? Хіба що вік. Оченько, може, й не наймолодша, але має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені призналася Йеннефер після пари келихів? Ха-ха... Сказала мені, що коли вона вперше робила те із чоловіком, то було це за рік після того, коли винайшли дволемішовий плуг.

— Брешеш. Йеннефер тебе не терпить, наче морової зарази, й ніколи б тобі не звірялася.

— Ну й нехай, зізнаюся — я збрехав.

— Можеш і не визнавати. Я тебе знаю.

— Тобі тільки здається, що знаєш. Не забувай, я натура складна.

— Любистку, — зітхнув відьмак, справді відчуваючи сонливість, — ти цинік, свинтус, розпусник і брехун. І нічого, повір мені, немає у тобі складного. На добраніч.

— На добраніч, Ґеральте.

V

— Ти рано встаєш, Ессі.

Поетка усміхнулася, притримуючи волосся, яке шарпав вітер. Обережно спустилася на мол, оминаючи діри й гнилі дошки.

— Не могла я пропустити можливість подивитися на відьмака в ділі. Знову вважатимеш мене допитливою, Ґеральте? Що ж, не стану приховувати, я і насправді допитлива. Як тобі йдеться?

— Як мені йдеться що?

— Ох, Ґеральте, — сказала вона. — Ти недооцінюєш моєї допитливості, мого таланту до збору й тлумачення інформації. Я уже все знаю про випадок із ловцями, знаю подробиці твоєї умови із Аґловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, який захотів би попливти туди, у бік Драконячих Ікол. Ти вже такого знайшов?

Він хвильку дивився на неї допитливо, потім раптово зважився.

— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.

— Бояться?

— Бояться.

— Тож як ти збираєшся зробити розвідку, не випливаючи у море? Як, не маючи змоги попливти, хочеш добратися до шкіри потвори, яка вбила ловців?

Він узяв її за руку й звів з помосту. Вони повільно пішли краєм моря, кам’янистим пляжем, уздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер сіток, розвішаних на палях, серед завіс сушеної, розпанаханої риби, що погойдувалися на вітрі. Ґеральт зненацька зрозумів, що товариство поетки аніскільки йому не заважає, що воно зовсім не обтяжливе й не нав’язливе. Крім того, він мав надію, що спокійна й предметна розмова зітре наслідки того дурнуватого поцілунку на терасі. Факт, що Ессі прийшла на мол, сповнював його надії, що вона не почувається скривдженою. Був він тому радий.

— Добратися до шкіри потвори, — буркнув він, повторюючи її слова. — Аби я ще знав, як це зробити. Я дуже мало знаю про морських страшидл.

— Цікаво. З того, що мені відомо, у морі потвор значно більше, аніж на суші, як з точки зору кількості, так і відносно числа їх видів. Тож, здавалося б, море має бути непоганим полем для діяльності відьмаків.

— Але — не є.

— Чому?

— Експансія людей у море, — він кашлянув, відвертаючись, — триває віднедавна. Відьмаки були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми не придатні до битви із потворами, що живуть у морі, хоча там і справді достатньо всілякої агресивної мерзоти. Але наших відьмацьких можливостей не вистачить проти морських потвор. Ті створіння є для нас або завеликі, або занадто броньовані, або занадто пристосовані до своєї стихії. Або усе те відразу.