Слава ЗСУ!

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи короткий ножик з піхов на поясі. — Це й справді гарна мушля, збережу її на пам’ять. Тільки треба її відмити, а перед тим позбутися... того, що всередині. Викину за вікно, нехай коти з’їдять.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Ґеральт розширив зіниці й побачив те щось значно раніше, аніж Ессі.

Це була перлина. Красива, сяюча і блискуча перлина блідо-блакитного кольору, велика, наче розпухле зернятко гороху.

— Боги... — Оченько також її помітила. — Ґеральте... Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Виявляється, ти все-таки отримала подарунок, Ессі. Я радий.

— Ґеральте, я не можу її прийняти. Ця перлина варта...

— Вона твоя, — урвав він. — Любисток, хоча й розігрує дурника, насправді пам’ятав про твій день народження. Він насправді хотів тебе порадувати. Говорив про це, говорив уголос. Що ж, доля дослухалася й виконала належне.

— А ти, Ґеральте?

— Я?

— Чи ти... Також хотів порадувати мене? Ця перлина така красива... Вона, мабуть, дорого коштує... Ти не шкодуєш?

— Я втішаюся, що вона тобі подобається. А якщо я шкодую, то тільки про те, що вона була одна. І про те, що...

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Любисток, так довго, щоб знати й пам’ятати про день твого народження. Щоб мати можливість дарувати тобі презенти й радувати тебе. Щоб мати можливість... називати тебе Лялечкою.

Вона наблизилася і раптом закинула йому руки на шию. Він зручно й швидко випередив її рух, уникнув її уст, поцілував холодно в щоку, обіймаючи здоровою рукою, незручно, відсторонено, делікатно. Відчув, як дівчина завмирає і поволі відступає, але тільки на довжину рук, що все ще лежали у нього на плечах. Він знав, чого вона чекає, але не зробив того. Не притягнув її до себе.

Ессі відпустила його, відвернулася до розкритого брудного віконця.

— Звичайно, — сказала вона раптом. — Ти ж ледь мене знаєш. Я забула, що ми із тобою ледь знайомі...

— Ессі, — сказав він по хвильці мовчання. — Я...

— Я також ледь із тобою знайома, — вибухнула вона, уриваючи його. — І що з того? Я тебе кохаю. Нічого не можу із тим зробити. Нічого.

— Ессі!

— Так. Кохаю тебе, Ґеральте. Мені все одно, що ти подумаєш. Я кохаю тебе з тієї миті, коли тебе побачила, там, на бенкеті з нагоди заручин...

Вона замовкла й опустила голову.

Стояла перед ним, а Ґеральт жалкував, що це вона, а не рибоокий із шаблею, схованою під водою. Із рибооким він мав шанс. Із нею — ні.

— Ти нічого не говориш, — констатувала вона. — Нічого, ані слова.

«Я заморився, — подумав він, — і я холерно слабкий. Мушу сісти, темнішає у мене в очах, я втратив трохи крові й нічого не їв... Я мушу сісти. Проклята кімнатка, — подумав він, — аби вона згоріла під час найближчої грози, уражена блискавкою. Проклята відсутність меблів, двох дурнуватих стільців і столу, який би розділяв, через який так легко й безпечно розмовляється, можна навіть триматися за руки. А я мушу всістися на сінник, мушу попросити її, аби вона всілася поряд. А напханий гороховим лушпинням сінник небезпечний, звідси неможливо нікуди вивернутися, ухилитися...»

— Сядь поряд, Ессі.

Вона всілася. Зі зволіканням. Тактовно. Далеко. Занадто близько.

— Коли я довідалася, — прошепотіла вона, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Любисток тебе приволік, закривавленого, я вибігла з дому, наче шалена, гнала наосліп, ні на що не звертаючи уваги. І тоді... Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти наклав на мене чари, таємно, зрадницьки причарував мене, приворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, злим оком. Так я подумала, але не зупинилася, побігла далі, бо зрозуміла, що прагну... прагну опинитися у твоїй владі. А реальність виявилася страшнішою. Ти не накладав на мене чарів. Чому, Ґеральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це була магія, — продовжила вона, — усе було б так просто й легко. Я б піддалася твоїй силі й була б щасливою. Атак... Я мушу... Не знаю, що зі мною діється...

«До дідька, — подумав він, — якщо Йеннефер, коли вона зі мною, почувається так, як я зараз, то я їй співчуваю. І ніколи вже не дивуватимуся. Уже ніколи не буду її ненавидіти... Ніколи».

«Бо, може, Йеннефер відчуває те, що і я зараз, відчуває глибинну впевненість, що саме я повинен зробити те, що неможливо зробити, ще неможливіше, аніж зв’язок Аґловаля із Ш’ееназ. Упевненість, що трохи жертовності тут не вистачило б, що треба жертвувати всім, та й того — невідомо, чи вистачило б. Ні, я не буду вже ненавидіти Йеннефер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, ніж трохи жертовності. Тепер я знаю, що й трохи жертовності — це занадто багато».