Слава ЗСУ!

— Ґеральте, — застогнала Оченько, втягуючи голову в плечі. — Мені так соромно. Я соромлюся того, що відчуваю, того, що наче якась проклята неміч, наче пропасниця, як нестача дихання...

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це чудовий та піднесений стан духу, шляхетний і гідний, навіть якщо він робить тебе нещасною. Я ж стільки балад про щось таке склала. А це — обмеження, Ґеральте, підле й пронизливе обмеження. Так може відчувати себе хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо, як і той, хто випив отруту, ти готовий на все заради протиотрути. На все. Навіть на приниження.

— Ессі. Я прошу тебе...

— Так. Я відчуваю себе приниженою, приниженою тим, що я у всьому тобі зізналася, забувши про гідність, яка наказує терпіти мовчки. Тим, що моїм признанням я завдала тобі клопоту. Я відчуваю себе приниженою тим, що ти — заклопотаний. Але я не могла інакше. Я безсила. Віддана на ласку, як хтось, кого долає хвороба. Я завжди боялася хвороби, миті, коли я стану слабкою, безсильною, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що могло б зі мною статися...

Він мовчав.

— Я знаю, — простогнала вона знову. — Знаю, що я повинна бути тобі вдячною, що... що ти не користуєшся ситуацією. Але я тобі не вдячна. І за це мені також соромно. Бо я ненавиджу це твоє мовчання, ці твої перелякані очі. Я ненавиджу тебе. За те, що ти мовчиш. За те, що не брешеш, що не... Її я також ненавиджу, ту твою чародійку, охоче вдарила б її ножем за те, що... Я її ненавиджу. Накажи мені вийти, Ґеральте. Накажи мені, щоб я звідси вийшла. Бо сама, з власної волі, я не можу, а хочу вийти звідси, піти у місто, у корчму... Хочу помститися тобі за мій сором, за приниження, хочу знайти першого-ліпшого...

«Зараза, — подумав він, почувши, як її голос скаче, наче ганчірковий м’ячик, що котиться сходами. — Вона розплачеться, — подумав він, — напевне, розплачеться. Що робити, холера, що робити?»

Зігнуті плечі Ессі затремтіли сильніше. Дівчина відвернула голову й заплакала, тихим, жахливо спокійним, нестримним плачем.

«Я нічого не відчуваю, — зрозумів він зі страхом, — нічого, ані найменшого бажання. Те, що зараз я її обніму, це жест обдуманий, виважений, не спонтанний. Я обніму її, бо відчуваю, що так треба, а не тому, що хочу. Я нічого не відчуваю».

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, витерла сльози, сильно труснувши головою і відвертаючись так, щоб він не міг бачити її обличчя. А потім сильно притиснулася до нього, втискаючи голову в груди.

«Трохи жертовності, — подумав він, — просто трохи жертовності. Це ж її просто заспокоїть, обійми, поцілунки, спокійні пестощі... Вона більше нічого не хоче. А навіть якби вона й хотіла — то що? Трохи жертовності, адже вона красива й варта... Якби вона схотіла більшого... Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, делікатний акт любові. А я... Мені ж — все одно, бо Ессі пахне вербеною, а не бузком і аґрусом, у неї не холодна, наелектризована шкіра, волосся Ессі не чорне торнадо лискучих локонів, очі Ессі красиві, м’які, теплі й сині, не палають вони холодним, байдужим, глибоким фіолетом. Ессі потім засне, відвернеться, трохи відкриє рота, Ессі не посміхнеться із тріумфом. Бо Ессі...

Ессі — це не Йеннефер.

І тому я не можу. Не можу видобути з себе трохи жертовності».

— Прошу, Ессі, не плач.

— Не буду. — Вона дуже повільно відсунулася від нього. — Не буду. Я розумію. Інакше не може бути.

Вони мовчали, сидячи поряд на сіннику, напханому гороховим лушпинням. Наближався вечір.

— Ґеральте, — сказала вона раптом, а голос її тремтів. — А може. .. Може, було б так... як із тією мушлею, із тим дивним подарунком? Може, ми все ж знайшли б перлину? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — сказав він із зусиллям. — Оправлена в срібло, у срібну квіточку із майстерними пелюстками. Бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твій талісман, Ессі. Талісман, який збереже тебе від будь-якого зла.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю у срібло, із якою я ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я отримала замість... Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь певна.

— Чи я можу посидіти тут ще трохи? Із тобою?

— Можеш.

Сутеніло, й спадала темрява, а вони сиділи на напханому гороховим лушпинням сіннику, у кімнатці під стріхою, у якій не було меблів, у якій було тільки цеберко й незапалена свічка на підлозі, у калюжі застиглого воску.

Вони сиділи мовчки, у цілковитій тиші, дуже довго. А потім прийшов Любисток. Вони чули, як він наближається, бряжчить на лютні й підспівує. Любисток увійшов, побачив їх і не сказав нічого, ані слова. Ессі, також мовчки, встала й вийшла, не дивлячись на них.