Слава ЗСУ!

— Але ти не приведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?

— Хто то... — почав він. — Ах, псякрев! Кістрін. Княжич Кістрін? Син короля Ервіла з Вердена?

Дівчинка надула маленькі губки, шморгнула й відвернулася.

— Досить цих ігор, — похмуро відізвалася Бренн. — Ходімо.

— Зараз, зараз. — Відьмак випростався і глянув на дріаду згори. — Плани потребують деяких змін, моя чарівна лучнице.

— Е-е? — Бренн підняла брову.

— Пані Ейтне зачекає. Я мушу відправити цю малу додому. У Верден.

Дріада примружилася, сягнула до колчана.

— Нікуди ти не підеш. Як і вона.

Відьмак паскудно посміхнувся.

— Бережися, Бренн, — сказав він. — Я не щеня, якому ти вчора впакувала стрілу в око із засідки. Я вмію оборонятися.

— Bloede arcs! — просичала вона, піднімаючи лук. — Ти йдеш до Дуен Канела, вона також! Не до Вердена!

— Ні! Не до Вердена! — Попелястоволоса дівчинка припала до дріади, притиснулася до її худого стегна. — Я йду з тобою! А він нехай собі сам йде до Вердена, до дурнуватого Кістріна, якщо вже так хоче!

Бренн навіть не глянула на неї, не спускаючи очей з Ґеральта. Але лук опустила.

— ‘Ss turd! — Плюнула йому під ноги. — Авжеж! Іди куди очі бачать! Подивимося, чи зумієш. Здохнеш, раніше ніж вийдеш із Брокілону.

«Вона права, — подумав Ґеральт. — Я не маю і шансу. Без неї я не вийду з Брокілону, не доберуся до Дуен Канела. Ото халепа. Може, вдасться відговорити Ейтне...»

— Ну, Бренн, — сказав він примирливо посміхнувшись. — Не злися, красуне. Добре, нехай буде по твоєму. Всі йдемо до Дуен Канела. До пані Ейтне.

Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.

— Тоді в дорогу, — сказала, поправляючи пов’язку на волоссі. — Уже достатньо часу згаяли.

— Ой... — застогнала дівчинка, роблячи крок.

— Чого там?

— Щось мені сталося... У ногу.

— Зачекай, Бренн! Іди, шморкуле, візьму тебе на шию.

Була вона теплесенька й пахнула наче мокрий горобчик.

— Яке маєш ім’я, княжно? Я забув.

— Цірі.

— А володіння твої — де лежать, якщо можна запитати?

— Не скажу тобі, — буркнула вона. — Не скажу, й усе.

— Переживу. Не крутися і не шмаркай у мене над вухом. Що ти робила в Брокілоні? Загубилася? Заблукала?

— Та зараз! Я ніколи не заблукую!

— Не крутися. Ти втекла від Кістріна? Із замка Настроґ? До чи після шлюбу?

— Звідки ти знаєш? — шморгнула вона занепокоєно.

— Бо я небачено мудрий. Чого ти втекла саме до Брокілону? Не було більш безпечних напрямків?

— Дурний кінь поніс.

— Брешеш, княжно. При твоїй статурі ти найбільше на кота могла б сісти. Та й те — на лагідного.

— То Марек їхав. Зброєносець рицаря Войміра. А в лісі кінь спіткнувся і зламав ногу. І ми загубилися.

— Ти ж казала, що із тобою такого не буває.

— То він заблукав, не я. Була імла. І ми погубилися.

«Ви погубилися, — подумав Ґеральт. — Бідний зброєносець лицаря Войміра, який мав нещастя натрапити Бренн і її товаришок. Щеня, не пізнавши, напевне, що таке жінка, допомагає утекти зеленоокій шмаркулі, бо наслухалося лицарських оповідок про дівчат, яких змушують до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб умерти від стріли несправжньої дріади, яка не знає ще, напевне, що таке чоловік. Але вже вміє вбивати».

— Я питав, ти завіялася з замку Настроґ до шлюбу чи після?

— Утекла, та й годі, що тобі до того? — забурчала вона. — Бабця сказала, що я маю туди їхати, познайомитися із ним. Із тим Кістріном. Тільки познайомитися. А той його батько, той король-товстун...

— Ервил.

— ...відразу: шлюб та шлюб. А я його не хочу. Того Кістріна. Бабця сказала...

— Що він, такий гидкий, той княжич Кістрін?

— Не хочу його, — гордовито заявила Цірі, шморгнувши носом, у якому аж трубило. — Він товстий, дурнуватий, і в нього бридко тхне з рота. Перед тим як я туди поїхала, мені показали парсунку, а на парсунці він товстим не був. Не хочу я такого чоловіка. Я взагалі чоловіка не хочу.

— Цірі, — сказав відьмак нерішуче. — Кістрін ще дитя, як і ти. За пару років з нього може вийти й цілком пристойний юнак.

— То нехай мені пришлють іншу парсуну, за пару років — пирхнула вона. — І йому також. Бо сказав мені, що на парсуні, яку йому показали, я була куди красивіше. І признався, що кохає Альвіну, придворну даму, й хоче бути її лицарем. Бачиш? Він мене не хоче, і я його не хочу. Навіщо той шлюб?

— Цірі, — буркнув відьмак. — Він княжич, а ти — княжна. Княжичі й княжни саме так й одружуються, не інакше. Такий звичай.

— Говориш як усі. Вважаєш, що коли я мала, то мені можна набрехати.