Слава ЗСУ!

— Я не брешу.

— Брешеш.

Ґеральт замовк. Бренн, яка йшла попереду, аж обернулася, напевне здивована тишею. Стенувши плечима, пішла далі.

— Куди ми йдемо? — похмуро відізвалася Цірі. — Я хочу знати!

Ґеральт мовчав.

— Відповідай, як я тебе запитую! — сказала вона грізно, посилюючи наказ голосним шморганням. — Чи ти знаєш, хто... Хто на тобі сидить?

Він не відреагував.

— Бо вкушу тебе за вухо! — крикнула вона.

Відьмакові це набридло. Він стягнув дівчинку з шиї і поставив на землю.

— Слухай-но, шмаркачко, — сказав він різко, розпускаючи пряжку ремня. — Зараз я покладу тебе через коліно, стягну тобі труси й надаю по задку ременем. Ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я не твій придворний чи слуга. Зараз ти пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз ти побачиш, що все ж краще бути княжною, аніж загубленою в лісі шмаркачкою. Бо княжні справді можна поводитися нестерпно. Княжну навіть тоді ніхто не лупить по задку ременем — а якщо й лупить, то сам пан князь особисто.

Цірі скорчилася і кілька разів шморгнула носом. Бренн, спершись на дерево, спокійно на них дивилася.

— Ну як? — запитав відьмак, накручуючи пояс навколо зап’ястка. — Станемо поводитися гідно й благородно? Якщо ні, то візьмемося до шмагання її високості по задку. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала й потягнула носом, після чого квапливо закивала.

— Будеш ґречною, княжна?

— Буду, — буркнула вона.

— Скоро стемніє, — відізвалася дріада. — Ходу, Ґвинблейдде.

Ліс порідшав. Ішли вони через піщані молодняки, через вересові зарості, через затягнені імлою луки, на яких паслися стада оленів. Холоднішало.

— Шляхетний пане... — відізвалася Цірі після довгого, довгого мовчання.

— Звуся Ґеральтом. У чому річ?

— Я страшненько голодна.

— Зараз ми зупинимося. Скоро сутінки.

— Не витримаю, — захлипала вона. — Я нічого не їла від...

— Не переймайся. — Він сягнув у сакви, витягнув шматок солонини, малий круг сиру й два яблуки. — Тримай.

— Що воно, оте жовте?

— Солонина.

— Цього я їсти не стану, — буркнула.

— От і гаразд, — сказав він невиразно, засовуючи солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не крутися. З’їж обидва.

— Ґеральте?

— М-м?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не... Не за це. За це також, але... Ти врятував мене перед тою стоніжкою... Бр-р-р... Я мало не померла зі страху...

— Ти мало не померла, — підтвердив він серйозно. «Ти мало не померла надзвичайно болісним та паскудним способом», — подумалося йому. — А дякувати ти повинна Бренн.

— А хто вона?

— Дріада.

— Мавка?

— Так.

— То вона нас... Вони крадуть дітей! Вона нас викрала? Е-е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це не важливо. Важливо, як вона стріляє. Не забувай їй подякувати, коли ми зупинимося.

— Не забуду, — шморгнула вона.

— Не крутися, княжно, майбутня княгине Вердена.

— Не буду, — буркнула вона, — жодною княгинею.

— Добре-добре. Не будеш княгинею. Станеш хом’яком і будеш жити в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду княгинею. Буду...

— Ну? Чим?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?

Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.

— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.

III

— Цірі?

— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора... Учора я страшненько змерзла, ой-йой.

— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться... Згодиться нам.

Ґеральт швидко кинув оком на дріаду, на її блискучі в напівмороці очі. Бренн сперлася спиною на дерево, зняла пов’язку, розпустила рухом голови волосся.

— Вона увійшла до Брокілону, — буркнула, випереджуючи коментар. — Вона наша, Ґвинблейдде. Ми йдемо до Дуен Канела.

— Пані Ейтне вирішить, — сказав він уїдливо. Але знав, що Бренн має рацію.

«Шкода, — подумав він, дивлячись на дівчинку, яка крутилася на зеленій постелі. — Такий рішучий гномик. Де я її вже бачив? Не важливо. Але шкода. Світ такий великий і такий чарівний. А її світом уже буде Брокілон, до кінця її днів. І, може, небагатьох днів. Може, тільки до того дня, коли вона впаде в папороть, під крики й свист стріл, воюючи в цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, хто має програти. Має. Раніше чи пізніше».