Слава ЗСУ!

Хмиз зайнявся блискавично, вогнище бухнуло димом і ожило вогниками. Крики й вереск, що долинали з Вербової Баби, примушували волосся на голові їжачитися. Таке, вочевидь, було неможливе у какофонії тріщання вогню, але Ґеральтові здавалося, що він розрізняє розпачливе скреготіння Солов’я і високі, сповнені болю крики напівельфа Шірру.

Він мав рацію, подумалося. Смерть не завжди така сама.

А потім — через час страшенно довгий — вогнище й Вербова Баба милосердно вибухнули пеклом ревучого вогню. Вогню, у якому не могло б вижити ніщо.

— Твій медальйон, Ґеральте, — сказала Ангулема, яка стояла поряд.

— Вибач? — відкашлявся він, бо горло було перехоплене. — Що ти казала?

— Твій срібний медальйон із вовком. Він був у Шірру. Тепер ти вже його втратив назавжди. Він розтопився у тому жарі.

— Проблема, — промовив він за хвилинку, дивлячись у волошкові очі фламініки. — Я вже не відьмак. Перестав я бути відьмаком. На Танедді, на Вежі Чайки. У Брокілоні. На мості через Яругу. У печері під Горгоною. І тут, у лісі Мюрквід. Ні, я вже не відьмак. Тож мені доведеться навчитися існувати без відьмацького медальйону.

Король безмежно любив свою дружину, королеву, а вона усім серцем кохала його. Щось таке мусило закінчитися нещастям.

Флоренс Деланной. Казки й казання

Деланной, Флоренс, мовознавець й історик, нар. у 1432 у Віковаро, у 1460—1475 — секретар і бібліотекар при імператорському дворі. Невтомний дослідник легенд і народних казок, автор багатьох досліджень пам’яток давньої мови та літератури північних регіонів Імперії. Найважливішими його працями є: «Міфи й легенди народів Півночі», «Казки й казання», «Несподіванка, чи Міф Старшої Крові», «Сага про відьмака», а також «Відьмак і відьмачка, чи Безперестанний пошук». Від року 1476 — професор академії у Кастель Граупьян, де пом. 1510.

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том ІV

Розділ 8

Вихор дув від моря, лопотів вітрилами, мжичка боляче, наче дрібненький град, тяла по обличчю. Вода у Великому Каналі була свинцевою, зморщеною вітром, пістрявою від дощової віспи.

— Сюди, пане, як ваша ласка. Човен чекає.

Дійкстра важко зітхнув. Йому вже добряче остогидла морська подорож, і ті кілька хвилин, коли він відчував під ногами твердий і стабільний камінь узбережжя, його втішили, від думки ж про необхідність знову входити на хистку палубу його мало шляг не трафив. Але робити було нічого — Лан Ексетер, зимова столиця Ковіру, фундаментально відрізнялася від інших столиць світу. В порту Лан Ексетера подорожні, які прибували морем, висаджувалися з кораблів на кам’яний мол тільки для того, щоб відразу пересісти на наступний транспорт — стрункий багатовесельний човен із високо задертим дзьобом і лише трохи нижчою кормою. Лан Ексетер було збудовано на воді, у широкому гирлі річки Танго. Замість вулиць у місті були канали — а вся міська комунікація здійснювалася на човнах.

Він усівся у човен, привітавшись із реданським амбасадором, який очікував його на трапі. Вони відійшли від молу, весла рівно вдарили об воду, човен рушив, набрав швидкість. Реданський амбасадор мовчав.

Амбасадор, машинально подумав Дійкстра. Це скільки ж років Реданія висилає у Ковір амбасадорів? Трохи більше ста двадцяти. Вже сто двадцять років Ковір і Повісс для Реданії — закордон. А було ж так не завжди.

Реданія з давніх-давен сприймала ті країни, що лежали на півночі, над затокою Пракседи, як свій власний лен. Ковір і Повісс були — як воно говорилося при третогорському дворі — апанажем у коронній оправі. Наступними графами апанажу, що там правили, були Тройденіди, оскільки походили вони — чи стверджували, що походили, — від спільного предка, Тройдена. А вже той принц Тройден був рідним братом короля Реданії Радовіда І, того, що пізніше звали Великим. Уже в молоді роки той Тройден був типом розпусним і винятково поганючим. Аж лячно ставало при думці, ким стане він через кілька років. Король Радовід — не будучи у тому винятком — брата ненавидів, наче морову заразу. Тож найменував його графом апанажу Ковіру — аби його позбутися, відсунути якнайдалі від себе. А далі, ніж у Ковір, — було це неможливо.

Граф апанажу Тройден формально був васалом Реданії, але васалом нетиповим: не ніс він жодних податків чи ленних тягот. Та що там: він навіть не мусив складати церемоніальної ленної присяги, від нього жадали тільки так званої обітниці незавдання шкоди. Одні говорили, що Радовід просто виказав милосердя — знаючи, що ковірської «оправи коронної» не стане ані на данину, ані на службу. Інші ж наполягали, що Радовід просто бачити не хотів графа апанажу — відчував нудоту від самої думки, що брат може особисто заявитися у Третогор із грошима чи з військовою допомогою. Як там воно було насправді, не знав ніхто, але як воно було — так і залишилося. Довгі роки після смерті Радовіда І у Реданії залишалися для виконання закони, продовжені від часів великого короля. По-перше: графство Ковір є васалом, але не мусить ані платити, ані служити. По-друге: апанаж ковірський є законом мертвої руки, а спадок той є виключно у розпорядженні дому Тройденідів. По-третє: Третогор не втручається у справи дому Тройденідів. По-четверте: членів дому Тройденідів не запрошують до Третогору на урочистості, що стосуються державних свят. По-п’яте: і з жодних інших оказій.