Слава ЗСУ!

Але потім розказували про те, що діялося тоді, під час погоні. Про малесенького солом’яного єдинорога з каплички, який раптом виріс до розмірів дракона й наполохав коней так, що наїзники попадали, лише чудом не зламавши ший. Про чвалуючу по небу кавалькаду вогнистооких привидів на скелетах коней, на чолі якої був страшенний король-скелет, який наказував своїм слугам-упирям затирати сліди копит чорної кобили пошарпаними плащами. Про макабричний хор дрімлюг, що кричали: «Ліііік-воррр в крові, лііік-воррр в крові!» Про виття банші, вісниці смерті, яке наводило на всіх жах…

Вітер, дощ, хмари, кущі й дерева фантастичних форм, до того ж страх, який має великі очі, коментував Бореас Мун, який там був. От і все пояснення. А дрімлюги? Дрімлюги як дрімлюги, додавав, завжди кричать.

А слід, відбитки копит, які раптом зникають, наче кінь на небеса полетів?

Обличчя Бореаса Муна, слідопита, який вміє вислідити рибу у воді, при тому питанні завмирало. Вихор, відповідав він, вихор замів сліди піском і листям. Іншого пояснення немає.

Дехто навіть вірив, пригадала Кенна. Дехто навіть повірив, що все те були явища натуральні або мороки. І навіть із них сміялися.

Але сміятися перестали. Після Дун Даре. Після Дун Даре не сміявся вже ніхто.

* * *

Коли він її побачив, рефлекторно відступив, втягнувши повітря.

Змішала вона гусячий смалець із сажею з комину, тією жирною фарбою зачорнила очні ями й повіки, подовживши їх довгими лініями аж за вуха й скроні.

Виглядала наче демон.

— Від четвертого гайку на високий ліс, по самому краю, — повторив він вказівки. — Потім уздовж річки аж по три засохлі дерева, від них грабовим лісом прямо й прямо на захід. Покажуться сосни, їдь крайком і рахуй просіки. Завернеш на дев’яту і після вже не звертай нікуди. А вже потім буде селище Дун Даре, від його північного боку є висілки. Кілька хат. А за ними, на розстані, корчма.

— Пам’ятаю. Потраплю, не бійся.

— Найпильніша будь на поворотах річки. Стережися місць, де очерет рідший. Місць, що поросли куширем. А якби все ж до соснового бору застала тебе темрява, зупинися і перечекай до ранку. За жодних умов не їдь болотом вночі. Вже майже новина, та ще й хмари…

— Знаю.

— Якщо ж ідеться про Озерний Край… Керуй на північ, через пагорби. Уникай головних трактів, на головних трактах повно війська. Як доберешся до річки, великої річки, що зветься Сильт, то буде більш-менш половина дороги.

— Знаю. Маю мапу, яку ти мені намалював.

— Ах, вірно. Й правда.

Цірі вчергове перевірила упряж і в’юки. Машинально. Не знаючи, що сказати. Зволікаючи з тим, що належало врешті сказати.

— Я був радий приймати тебе гостею, — випередив він її. — Справді. Прощавай, відьмачко.

— Прощавай, пустельнику. Дякую тобі за все.

Уже була у сідлі, вже готувалася цмокнути Кельпі, коли він підійшов і схопив її за руку.

— Цірі. Залишися. Перечекай зиму…

— Я доберуся до озера до морозів. А потім, якщо буде так, як ти говориш, уже ніщо не буде мати значення. Повернуся телепортом на Танедд. До школи в Аретузі. До пані Рити… Висогото… Як же воно було давно…

— Вежа Ластівки — то легенда. Пам’ятай: то лише легенда.

— Я також є лише легендою, — сказала вона гірко. — Від народження. Сіреаель, Ластівка, дитя несподіванка. Обранка. Дитя-призначення. Дитя Старшої Крові. Поїду, Висогото. Бувай здоровий.

— Бувай здорова, Цірі.

* * *

Корчма на розстані за виселками була порожньою. Кипріан Фріпп Молодший і трійко його друзів заборонили місцевим заходити, а приїжджих прогнали. Самі ж бенкетували й пили цілими днями, сидячи у задимленому темному приміщенні, що смерділо так, як завжди смердить корчма взимку, коли не відчиняють ані вікон, ані дверей, — потом, котом, мишами, онучами, сосниною, пердячкою, жиром, гаром і мокрим, паруючим одягом.

— Та щоб пес насрав на таку долю, — повторив раз, хіба, у сотий, Йуз Янновітц, ґеммерієць, махнувши у бік прислужниць, аби несли горілку. — Щоби того Пугача покрутило. У такій паршивій дірі наказав сидіти! Я б уже лісами у патрулі волів їздити!

— Бо ти дурень набитий, — відповів Деде Варгас. — На дворі страшенні дрижаки! Я от у теплі волію. І при панні!

Із розмахом ляснув дівку по сідницях. Дівка пискнула, не дуже переконливо і з виразом байдужості. Була вона, сказати правду, трохи пришелепувата. Праця у корчмі навчила її тому тільки, що як ляскають або щипають, то треба пищати.

Кипріан Фріпп і його компанія дісталися до обох прислужниць вже другого дня по приїзду. Корчмар протестувати боявся, а дівки були не настільки тямущі, щоб думати про протести. Життя вже навчило їх, що як дівка протестує, то отримує у морду. Тож розумніше було почекати, поки панам набридне.