Слава ЗСУ!

* * *

Поштова станція пахла смаженою цибулькою і заливайкою, приготованими дружиною господаря станції, яку тимчасово випустили з-під сарайного арешту. Свічка на столі прискала, пульсувала, мела вусом полум’я. Щури схилилися над столом так, що полум’я гріло їхні голови, а ті мало не торкалися одна одної.

— Він у Ревнощах, — тихо говорив Ґіселер. — У заїзді «Під головою химери». Десь день дороги звідси. Що ви про це думаєте?

— Те, що й ти! — гарикнув Кейлі. — Їдьмо туди, й уб’ємо сучого сина.

— Помстимося за Вальдеса, — сказав Реф. — І за Мухоморця.

— І не стануть нас, — засичала Іскра, — різні там Готспорни в очі колоти чужою славою і завзятістю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоїда того, того вовкулаку. Приб’ємо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усі бачили, що не характерником, а смертним він був, як інші, а наприкінці на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща від Корату до Переплуту!

— Пісні про нас по ярмарках заспівають! — запально сказав Кейлі. — А то й по замках!

— Їдемо. — Ассе гепнув об стіл долонею. — Їдемо і вб’ємо падлюку.

— А після, — вирішив Ґіселер, — подумаємо про ту амністію… Про Гільдію… Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно… десь так до весни. А навесні… Як травичка з-під снігу вилізе…

Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може вже боронитися.

— Вип’ємо, — сказав Ґіселер. — Бонгарту на погибель! З’їмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.

— Ясно, — пирхнула Іскра. — Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.

Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.

* * *

Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.

— Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, — продовжила розповідь. — Над ранок, у суцільній темряві… Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати… Вже починало світати…

— Зараз також недовго до світанку, — позіхнув Висогота. — Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.

— Може, ти й маєш слушність. — Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. — Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.

— Маємо час, Цірі. Маємо час.

* * *

— Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?

— Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.

— Це тому… Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів… Останній прощальний раз? А потім — забути?

— Я ніколи тебе не забуду, Містле.

— Забудеш.

— Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля… Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.

— Чималу треба для того мати силу, — зітхнула Містле. — І потужну магію…

— І це також можливе. — Цірі облизала губи. — Магія також… Можу її віднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моїм. Обіцяю тобі, здивуєшся, коли ми знову зустрінемося.

Містле відвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожеві смуги, які скорий світанок уже вимальовував над східним краєм світу.

— І справді, — сказала вона тихо. — Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрінемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.

— Чекай на мене. — Цірі шморгнула носом. — І не дай себе вбити. Подумай про ту амністію, про яку говорив Готспорн. Навіть якби Ґіселер й інші не хотіли… Ти ж подумай про те, Містле. Це може виявитися способом виживання… Бо я повернуся по тебе. Клянуся.

— Поцілуй мене.

Світало. Йшло світло, ставало холодно.

— Кохаю тебе, Омелюшко.

— Кохаю тебе, Соколичко. Їдь уже.