Слава ЗСУ!

* * *

— Вочевидь, вона мені не вірила. Була переконана, що я перелякалася, що погнала за Готспорном, аби шукати порятунку, благати про амністію, якою він так нас підманював. Звідки могла вона знати, які відчуття мене обгорнули, коли я слухала те, що Готспорн говорив про Цінтру, про мою бабцю Каланте… І про те, що якась «Цірілла» стане дружиною імператора Нільфгарду. Того самого імператора, який бабцю Каланте вбив. А за мною послав того чорного рицаря з пір’ям на шоломі. Я розповідала тобі, пам’ятаєш? На острові Танедд, коли той простягнув до мене руку, я пустила йому кров! Повинна я тоді була його вбити… Але якось не змогла… Дурна була! А, що там, може, він там, на Танедді, стік кров’ю та здох… Чому ти так на мене дивишся?

— Розповідай. Розповідай, як ти поїхала за Готспорном, аби віднайти спадок. Відшукати те, що тобі належало.

— Ти дарма говориш з іронією, дарма насміхаєшся. Так, я знаю, то було безглуздо, тепер я те бачу, та й тоді… Я була мудрішою у Каер Морені й у храмі Мелітеле, там я знала, що те, що минуло, не може повернутися, що я вже не княжна Цінтри, а хтось інший, що жодного спадку я вже не маю, що те втрачено і що з цим треба погодитися. Пояснили мені те мудро й спокійно, а я це прийняла. Також спокійно. І раптом воно почало повертатися. Спершу, коли мені намагалася в очі засвітити титулом тієї баронеси Касадей… Я ніколи не переймалася такими справами, а тоді раптом розлютилася, носа задерла й розкричалася, що я ще більше титулована й набагато вище уроджена. І від того часу почала я про те думати. Відчувала, як зростає в мені гнів. Ти це розумієш, Висоготе?

— Розумію.

— А розповідь Готспорна переповнила чашу. Я мало не кипіла зі злості… Стільки мені раніше говорили про призначення… А тут те призначення на користь когось іншого, завдяки простому шахрайству. Хтось видав себе за мене, за Цірі з Цінтри, й буде мати все, буде від діамантів аж блищати… Ні, не могла я думати ні про що інше… Раптом зрозуміла, що недоїдаю, що мерзну, сплячи під голим небом, що інтимні місця мушу мити у льодяних струмках… Я! Я у золотій ванній митися повинна! Водою, що повинна нардом і трояндами пахнути! Нагріті рушники! Чиста постіль! Розумієш, Висогото?

— Розумію.

— Я раптом хоч до найближчої префектури стала готова їхати, до найближчого форту, до тих чорних нільфгардців, яких я так боялася і так ненавиділа… Я була готова сказати: «Це я Цірі, ви, дурні нільфгардці, то мене повинен взяти за дружину ваш дурнуватий імператор, вашому імператору підклали якусь наглючу аферистку, а той ідіот не розпізнав шахрайства». Була я настільки затятою, що зробила б те, знайдись така оказія. Без роздумів. Розумієш, Висогото?

— Розумію.

— На щастя, я охолонула.

— На велике твоє щастя, — серйозно кивнув він. — Справа одруження імператора має усі ознаки державної афери, битви прибічників і фракцій. Якби ти об’явилася, псуючи справу якимось впливовим силам, не уникнула б стилету чи отрути.

— Я те також зрозуміла. І забула. Давно забула. Визнати, хто я така, означало смерть. Мала я можливість у тому переконатися. Але не станемо обганяти факти.

Вони мовчали якийсь час, працюючи над шкурками. Кілька днів тому лови вдалися на диво добре, у пастки та сильці потрапило чимало ондатр і нутрій, дві видри й один бобер. Тож вони мали чимало роботи.

— Ти наздогнала Готспорна? — запитав нарешті Висогота.

— Наздогнала. — Цірі витерла чоло рукавом. — Навіть швидко, бо він не поспішав. І зовсім не здивувався, як мене побачив.

* * *

— Панно Фалько! — Готспорн натягнув вуздечку, танцюючим кроком розвернув ворону кобилку. — Що за приємна несподіванка! Хоча, признаюся, не така вже й велика. Сподівався я, не стану критися, сподівався. Знав, що ти, панно, зробиш вибір. Мудрий вибір. Помітив я блиск розуму у твоїх, панно, пречудових і повних чарівності очах.

Цірі під’їхала ближче, так, що вони майже зіткнулися стременами. Потім відхаркнула голосно, схилилася і сплюнула на пісок гостинця. Навчилася плювати в такий спосіб — огидний, але результативний, коли треба було остудити чийсь запал спокусника.

— Я так розумію, — легенько усміхнувся Готспорн, — що ти хочеш скористатися з амністії?

— Погано розумієш.

— Тоді чому я маю завдячувати радістю, яку дає мені вид вродливого личка панни?

— А треба тобі, щоб було чому? — пирхнула вона. — На станції ти говорив, що полюбляєш у дорозі компанію.

— Беззаперечно, — усміхнувся він іще ширше. — Але якщо я помиляюся у справі амністії, то я не впевнений і в тому, що у цій компанії нам буде по дорозі. Ми, як панна бачить, перебуваємо на розстані. Роздоріжжя, чотири сторони світу, необхідність вибору… Символіка, як у тій відомій легенді. На схід поїдеш — не повернешся… На захід поїдеш — не повернешся… На північ… Гммм… На північ від того стовпу — амністія…