Слава ЗСУ!

Той, кого звали Імброю, засмаглий, перехилився у сідлі, харкнув і сплюнув, дивовижно далеко, чи не на східці ґанку.

— Але ж ти пану барону обіцяв!

— Обіцяв. Але передумав.

— Що? Чи я добре чую?

— Як ти там чуєш, Імбро, то не мої проблеми.

— Три дні ти у замку гостював. За дані пану барону обітниці три дні ти пив-жер. Найкраще пиво з підвалу, пави печені, оленина, паштети, карасі у сметані. Три ночі ти, наче король, на пуху спав. А тепер роздумав? Так?

Бонгарт мовчав, зберігаючи байдужий і знудьгований вираз обличчя. Імбра стиснув зуби, щоб стримати тремтіння губи.

— А знаєш, Бонгарте, що ми Щурицю можемо в тебе силою відібрати?

Обличчя Бонгарта, досі знудьговане й розслаблене, миттю підібралося.

— А спробуйте. Четверо вас, я один. І до того ж — у білизні. Але мені на таких, як ви, засранців штанів потреби надягати нема.

Імбра знову сплюнув, шарпнув вуздечку, розвернув коня.

— Тьфу, Бонгарте, що з тобою зробилося? Ти ж завжди тим славився, що солідний, чесний професіонал, що слова даного твердо тримався. А зараз виходить, що слово твоє менш ніж гівна варте! А оскільки людину по слову оцінюють, то, виходить, ти…

— Якщо вже про слова мова, — холодно перервав Бонгарт, спираючи долоні на пряжку поясу, — то будь обачним, Імбро, аби тобі часом, поки говориш, нічого дурного з рота не вихопилося. Бо може боляче вийти, як я те буду тобі назад у глотку заштовхувати.

— Сміливий ти на чотирьох! А на чотирнадцятеро сміливості тобі вистачить? Бо я пообіцяти можу, що барон Касадей зневагу тобі не вибачить!

— Сказав би я тобі, де я барона вашого мав, але от натовп збігається, а у ньому діти та жінки. Тож скажу тобі лише, що я за якісь десять днів у Клермонті стану. Хто хоче право відстоювати, за зневаги мститися чи Фальку в мене відбирати, нехай до Клермонта прибуває.

— Я вже туди прибуду!

— Стану там чекати. А зараз — геть звідси.

* * *

— Вони боялися його. Страшно його боялися. Я той жах, що від них ішов, аж відчувала.

Кельпі заріжала голосно, шарпнула головою.

— Було їх четверо, до зубів озброєних. А він один, у штопаних кальсонах і пошарпаній сорочці із закороткими рукавами. Був би він смішним, якби… Якби не був страшним.

Висогота мовчав, мружачи очі, що сльозилися на вітрі. Стояли вони на пагорбі, що видавався над болотами Переплуту, неподалік того місця, де два тижні раніше старий знайшов Цірі. Вітер клав очерет, морщив воду на річкових розливах.

— Один із тих чотирьох, — продовжила Цірі, дозволяючи кобилі ввійти у воду й напитися, — мав біля сідла такий невеличкий арбалет, рука його у бік того арбалету потягнулася. «Чи зумію нап’яти? Вистрелити? І що буде, якщо схиблю?» Богнарт також бачив той арбалет і ту руку і також чув ті думки, я впевнена. І впевнена я, що вершник той не встиг би нап’яти арбалет.

Кельпі підвела голову, зафоркала, задзвонила кільцями мундштука.

— Я дедалі краще розуміла, у чиї руки потрапила. Утім, не розуміла його мотивів. Чула їхню розмову, пам’ятала, що раніше говорив Готспорн. Отой барон Касадей хотів отримати мене живою, і Бонгарт йому те обіцяв. А потім чомусь передумав. Чому? Чи хотів віддати комусь, хто заплатить більше? Чи невідомим чином дізнався, хто я така насправді? І мав намір віддати нільфгардцям? З того селища ми виїхали увечері. Він дозволив мені їхати на Кельпі. Але руки мені зв’язав і весь час тримав за ланцюг на нашийнику. Увесь час. А їхали ми, майже не затримуючись, усю ніч і весь день. Думала, що помру від втоми. А по ньому взагалі втоми видно не було. Це не людина. Це диявол утілений.

— Куди він тебе відвіз?

— У місцевість, що звалася Фано.

* * *

— Коли ми в’їхали у Фано, вельможний трибунале, вже сутініло, темрява хоч око виколи, ніби ж тільки шістнадцяте вересня, але день похмурий і холодний, як дідько, сказати б — листопад. Довго шукати майстерню зброяра не знадобилося, бо то найбільше подвір’я в усьому містечку, а до того ж дзвін молотів, що залізо кують, звідти безперервно йшов. Нератін Чека… Пан писар дарма то ім’я записує, бо не пам’ятаю, чи говорила я, але Нератін мертвий, вбили його у селі, що зветься Говорог…

— Прошу не повчати протоколяра. Прошу продовжувати признання.

— Нератін у ворота застукав. Ґречно сказав, хто ми і з чим ми, ґречно просив вислухати. Впустили. Майстерня мечника добра будівля була, гострокіл із соснових паль, вежички з дубової клепки, всередині на стінах модрина полірована…

— Суду не цікаві архітектурні подробиці. Нехай свідок переходить до суті. А перед тим прошу повторити для протоколу прізвище мечника.