Слава ЗСУ!

Ґеральт ділив час між неспокійним дріманням і збиранням дощової води, що текла скелями, у змайстровані з березової кори кубочки. І його, і Кагіра мучила спрага.

* * *

— Ґеральте?

— Слухаю?

Кагір за допомогою знайденої стегнової кістки поправив дрова у вогнищі.

— У копальні, де ми були… Я злякався, знаєш?

— Знаю.

— На мить було схоже, що тебе огорнув убивчий шал. Що тобі ні до чого вже немає діла… Окрім убивства…

— Знаю.

— Я боявся, — закінчив він спокійно, — що у тому амоку ти зарубаєш Шірру. А з убитого ми не витягнули б інформацію.

Ґеральт кашлянув. Молодий нільфгардець усе більше йому подобався. Був не тільки мужнім, а й розумним.

— Ти слушно зробив, коли відправив Ангулему, — продовжував Кагір, лише трохи постукуючи зубами. — То не для дівчат… Навіть таких, як вона. Ми це самі зробимо, вдвох. Підемо за погонею. Але не для того, щоб убивати у шалу берсерка. Те, що ти казав тоді про помсту… Ґеральт, навіть у помсті мусить бути якась метода. Дістанемо того напівельфа… Змусимо його, аби він сказав, де Цірі…

— Цірі мертва.

— Неправда. Я не вірю в її смерть… І ти також не віриш. Визнай це.

— Не хочу вірити.

Знадвору свистів вихор, шумів дощ. У печері було затишно.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Цірі жива. Я знову мав сни… Авжеж, щось сталося на Еквінокцію, щось фатальне… Без сумнівів, я також те відчував і бачив… Але вона жива… Напевно. Поспішимо… Але не для помсти й убивства. Заради неї.

— Так. Так, Кагіре. Ти правий.

— А ти? У тебе вже немає снів?

— Є, — сказав він із гіркотою. — Але з того часу, як перейшли ми Яругу, — дуже рідко. І після пробудження я зовсім їх не пам’ятаю. Щось у мені скінчилося, Кагіре. Щось вигоріло. Щось у мені обірвалося…

— Це нічого, Ґеральте. Я стану бачити сни за нас обох.

* * *

На світанку вони вирушили. Дощити перестало, здавалося навіть, що сонце намагається знайти якусь дірку в сірості, що заплела небо.

Їхали вони повільно, вдвох на одному коні — тому, із військовою нільфгардською збруєю.

Кінь чалапав по гальці, ступом ідучи берегом Сансретур, річки, яка веде до Туссану. Ґеральт знав дорогу. Колись тут був. Дуже давно, з того часу багато що змінилося. Але не змінилися долина й річка Сансретур. Не змінилися гори Амелл і обеліск Горгони, що поставав над ними, — Гори Диявола.

Деякі речі просто є незмінними.

* * *

— Солдат у наказах не сумнівається, — говорив Кагір, обмацуючи пов’язку на голові. — Не аналізує їх, не задумується над ними, не чекає, аби йому пояснили їхній сенс. Це перша справа, якій у нас вчать солдатів. Тож можеш здогадатися, що я навіть і секунди не роздумував над наказом, який мені було віддано. Питання навіщо, власне, я повинен упіймати ту цінтрійку, принцесу чи княжну, навіть на думку мені не спало. Наказ є наказ. Злий я був, так, бо хотів отримати славу, б’ючись із рицарством, із регулярним військом… Але робота для розвідки у нас також сприймається як почесна. Якби ще йшлося про якесь складніше завдання, про якогось важливішого бранця… Але дівчина?

Ґеральт кинув у полум’я хребет форелі. Увечері вони зловили у струмку, що впадав у Сансретур, достатньо риби, аби наїстися. Форель була на нересті, тому давала себе легко зловити.

Він слухав розповідь Кагіра, а цікавість у ньому змагалася з відчуттям глибокої прикрості.

— По суті, то була випадковість, — розповідав Кагір, дивлячись на полум’я. — Нещасний випадок. Ми мали, як я довідався пізніше, при цінтрійському дворі шпигуна, камер-юнкера. Коли ми здобували місто й готувалися до штурму замку, той шпигун вибрався і дав нам знати, що княжну спробують вивезти з міста. Створили кілька груп, подібних до моєї. Моя група зустрілася з тими, хто віз Цірі, випадково.

Почалася гонитва вулицями, кварталами, що вже палали. То було справжнє пекло. Нічого, тільки ревіння полум’я, стіна вогню. Коні не бажали йти, та й люди, скажімо прямо, також не квапилися їх підганяти. Мої підлеглі, я мав їх четверо, почали ремствувати, кричати, що я здурів і веду їх на погибель… Ледве вдалося відновити контроль… Ми гнали за рицарями крізь той палаючий мішок — і наздогнали. Раптом вони виявилися відразу попереду: п’ятеро кінних цінтрійців. І почалася рубанина, раніше ніж я устиг крикнути, щоб звернули увагу на дівчину. Яка, зрештою, миттєво опинилася на землі, бо той, хто її віз на сідлі, загинув першим. Один із моїх підхопив її, кинув на сідло, але далеко не від’їхав, котрийсь із цінтрійців пхнув його у спину й прохромив наскрізь. Я бачив, як вістря пройшло у дюймі від голови Цірі і вона знову впала у грязюку. Була напівпритомна зі страху, я бачив, як вона тулиться до вбитого, як намагається під нього заповзти… Наче кошенятко біля вбитої кицьки…