Слава ЗСУ!

2

Червоні черепиці конічного даху, що увінчував вежу, він помітив з вершини узгір'я, на яке піднявся, зрізавши поворот ледь помітної стежки. Схил, порослий ліщиною, перекритий висохлими гілками, засіяний килимом жовтого листя, був досить крутий. Відьмак повернувся назад, обережно спустився з пагорба, виїхав на стежку. Він їхав повільно, раз у раз притримуючи Плотвичку і, звісившись із сідла, виглядав сліди.

Кінь смикнув головою, дико заіржав, затанцював на стежинці, здіймаючи копитами хмари сухого листя. Геральт, охопивши шию Плотви лівою рукою, праву склав у знак «Аксій» і водив нею над головою коня, шепотячи заклинання.

— Невже аж настільки кепсько?— пробурчав він, оглядаючись навколо і не знімаючи Знака. – Це ж треба! Спокійно, Плотвичко, спокійно.

Магія подіяла швидко, але кінь, покваплений ногою, все-таки рушив з місця важко, із труднощами, тупо, якось ходульно, втративши розмірений ритм руху. Відьмак спритно зістрибнув на землю й пішов пішки, ведучи коня за вуздечку. І наткнувся на паркан.

Між кам'яним парканом і лісом не було просвіту, листя молодих деревцят і кущів ялівця сплутувалося із плющем і диким виноградом, що чіплялися за камені. Геральт задер голову. І відразу відчув, як по шиї, лоскочучи, піднімаючи волосся, присмоктується й повзе якась невидима м'яка істота. Він знав, у чому справа.

Хтось дивився.

Він повільно, намагаючись не робити різких рухів, обернувся. Плотвичка фиркнула, м'язи в неї на шиї затремтіли під шкірою.

На схилі, з якого він щойно спустився, нерухомо, обіпершись однієї рукою на стовбур вільхи, стояла дівчина. Її біле облягаюче плаття контрастувало із блискучими синювато-чорним розпатланим волоссям, що спадало на плечі. Геральту здалося, ніби вона посміхається, але впевненості не було — вона стояла занадто далеко.

— Привіт!— кинув він, піднявши руку в дружньому жесті, і ступив у її бік.

Дівчина, злегка повертаючи голову, стежила за його рухами. У неї було бліде обличчя й великі чорні очі. Посмішка — якщо це була посмішка — злетіла з її губ, немов її стерли ластиком. Геральт зробив ще крок. Зашелестіло листя. Дівчина козулею збігла по схилу, промайнула між кущів ялівцю і, перетворившись у білу риску, зникла в глибині лісу. Довге плаття, здавалося, зовсім не обмежувало свободу її рухів.

Кінь відьмака, піднявши морду, злякано заіржав. Геральт, що все ще дивився у бік лісу, машинально заспокоїв його Знаком. Ведучи Плотву за вуздечку, пішов уздовж паркану, по пояс потопаючи в лопухах.

Висячі на проржавілих петлях масивні, окуті залізом ворота прикрашала велика латунна стукалка. Після недовгого вагання, Геральт простягнув руку й торкнувся металу, що позеленів. І відразу відскочив, тому що ворота відразу зі скрипом розчинилися, розганяючи навсібіч пучки трави, камінці й гілки. За воротами не було нікого — лише порожній двір, занедбаний, порослий кропивою. Відьмак увійшов, ведучи коня за собою. Одурманений Знаком кінь не пручався, але ноги ставив жорстко й непевно.

Двір із трьох сторін був оточений парканом і залишками дерев'яних будівельних риштувань, четверту утворювала фасадна стіна будинку, усіяна віспинами штукатурки, що відвалилася, брудними патьоками, повита плющем. Облізлі ставні були закриті. Двері теж.

Геральт накинув поводи Плотвички на стовпчик біля воріт і повільно рушив до будинку по щебінчастій алейці, що проходила уздовж низької стінки невеликого фонтана, забитого листям та сміттям. Посеред фонтану на вигадливому цоколі здіймав, вигинаючи до неба відбитий хвіст, дельфін, витесаний з білого каменю.

Поруч із фонтаном, на чомусь схожому на прадавню клумбу, ріс трояндовий кущ. Нічим, крім кольору, він не відрізнявся від інших кущів троянд, які доводилося бачити Геральту. Квіти були виключенням — індиго з легкою домішкою пурпуру на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, нахилився, понюхав. У квіток був типовий для троянд, але трохи різкіший запах.