Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Нетопир замахав крилами, злетів, помчав до фонтану. У той момент, коли криві пазурі заскреготали по каменях облицювання, моторошна слинява паща вже розпливалася, змінювалася, зникала, хоча бліді губки, що проявлялися на її місці, усе ще не прикривали вбивчих іклів.

Брукса пронизливо, модулюючи голос, зверещала, уп'ялася на відьмака ненавидячими очима й знову зверещала.

Удар хвилі був настільки сильний, що переборов Знак. В очах Геральта закрутилися чорні й червоні кола, у скронях і тімені заломило. Крізь біль, що висвердлювала вуха, він почув голоси, стогони й крики, звуки флейти й гобоя, гул вихору. Шкіра на обличчі заніміла. Трясучи головою, він упав на одне коліно.

Чорний нетопир беззвучно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасту пащу. Геральт, хоч і ошелешений хвилею вереску, зреагував автоматично. Підхопився, блискавично підлаштовуючи ритм рухів до швидкості польоту чудовиська, зробив три кроки вперед, вольт і півоберт, і відразу ж після цього швидкий, як думка, удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув крик, але цього разу — крик болю, викликаний дотиком срібла.

Брукса, виючи, прилипла до спини дельфіна. Трохи вище лівої груді на білому платті розпливалася червона пляма під подряпиною не більше мізинця завдовжки. Відьмак заскреготав зубами — удар, який повинен був розчикрижити бестію, обернувся всього лиш подряпиною.

— Репетуй, вампірихо,— буркнув він, отираючи кров із щоки.— Верещи. Витрачай сили. І тоді вже я зрубаю твою чарівну голівку!

«Ти. Ослабнеш першим. Чаклун. Уб'ю.»

Губи не поворухнулися, але відьмак чітко чув слова, вони звучали у нього в мозку, глухо дзенькаючи, немов з-під води.

— Подивимося,— процідив він і, нахилившись, подався до фонтану.

«Уб'ю. Уб'ю. Уб'ю.»

— Побачимо!

— Вереєно!!!

Нівеллен, схиливши голову, обома руками вчепившись у дверну коробку, виповз із будинку. Погойдуючись, рушив до фонтана, непевно розмахуючи лабетами. Поли куртки були заляпані кров'ю.

— Вереєно!— знову гаркнув він.

Брукса різко повернула голову. Геральт, занісши меч для удару, стрибнув до неї, але вона зреагувала набагато швидше. Різкий крик — і чергова хвиля збила відьмака з ніг. Він звалився горілиць, поповз по гравію доріжки. Брукса вигнулася, зготувалася для стрибка, ікла в неї заблищали розбійницькими стилетами. Нівеллен, розкинувши лабети, як ведмідь, намагався її схопити, але вона гаркнула йому прямо в морду, відкинувши на кілька саженів до дерев'яних риштувань біля стіни, які відразу з диким тріском зламалися, поховавши його під купою дощок.

Геральт, уже підхопившись, мчав півколом, обходячи двір, намагаючись відволікти увагу брукси від Нівеллена. Брукса, шарудячи білим платтям, неслася прямо на нього, легко, як метелик, ледь торкаючись землі. Вона вже не волала й не намагалася трансформуватися. Відьмак знав, що вона стомилася. Але знав і те, що навіть стомлена, вона, як і раніше, смертельно небезпечна. За спиною Геральта Нівеллен, ревучи, ворочався під дошками.

Геральт відскочив уліво, завертів мечем, дезорієнтуючи бруксу. Вона рушила до нього, біла, страшна, розпатлана. Він недооцінив її — вона знову заверещала. Він не встиг створити Знак, відлетів назад, вдарився спиною об стіну, біль у хребті пронизала відьмака, паралізувала руки, підсікла коліна. Він упав рачки. Брукса, співоче виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно!!!— гаркнув Нівеллен.

Вона обернулася. І тоді Нівеллен з розмаху встромив їй між грудей обламаний гострий кінець триметрової жердини. Вона не крикнула. Тільки зітхнула. Відьмак, чуючи цей звук, затремтів.

Так вони й стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, що обома руками тримав жердину, кінець якої він затис під пахвою, і брукса, немов білий метелик на шпильці, на іншому кінці жердини, що теж ухопилася за неї обома руками.

Брукса розпачливо охнула й раптом сильно нажала на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білому платті, розцвіла червона пляма, з якої в потоці крові мерзотно й страшно вилазив обламаний гострий кінець. Нівеллен крикнув, зробив крок назад, потім другий і почав швидко задкувати, але не відпускав жердини, тягнучи за собою пробиту навиліт бруксу. Ще крок — і він уперся спиною в стіну. Кінець жердини, який він тримав під пахвою, скрипнув о цеглини.

Брукса повільно, якось навіть ніжно, пересунула маленькі долоні уздовж жердини, витягнула руки на всю довжину, сильно вхопилася за жердину й нажала знову. Уже майже метр закривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі були широко розкриті, голова відкинута назад. Подихи стали частішими, ритмічнішими, переходячи в стогін.

Геральт устав, але, зачарований тим, що бачив, як і раніше не міг ні на що зважитися. І тут почув слова, що гули усередині черепа, немов під склепінням холодного й мокрого підвалу.

«Мій. Або нічий. Люблю тебе. Люблю.»

Знову страшний, переривчастий подих, що захлинався кров'ю. Брукса рвонулася, пересунулася уздовж жердини, простягнула руки. Нівеллен відчайдушно заричав, не відпускаючи жердини, намагаючись відсунути бруксу якнайдалі. Марно. Вона ще більше перемістилася вперед, схопила його за голову. Він пронизливо завив, замотав кошлатою головою. Брукса підтяглася ще ближче, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла блиснули сліпучою білизною.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 11.


Останній коментар

Віталій 13:48:18

Сам ти херня!!!


Віталій 13:47:06

Хороша книга!!!!


максим 25.09.2018

клас всім рикоментую сайт прочитав за 3 дня


Додати коментар