Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Геральт стрибнув. Стрибнув, як вивільнена пружина. Кожний рух, кожний крок, які належало тепер зробити, були його натурою, були завчені, невідворотні, автоматичні й смертельно вірні. Три швидкі кроки. Третій, як сотні подібних кроків до того, скінчився на лівій нозі могутнім, рішучим рухом. Поворот тулуба, різкий, з розмаху удар. Він побачив її очі. Ніщо вже не могло змінитися. Почув її голос. Марно. Він крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Марно. Він рубонув.

Рубонув упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, і відразу, не зменшуючи ритму, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, що наприкінці півоберту вже звільнився, рушив слідом за ним, блискаючи, захоплюючи за собою шлейф червоних крапель. Волосся кольору воронового крила захвилювалося, розвіваючись, пливло в повітрі, пливло, пливло, пливло …

Голова впала на гравій.

Чудовиськ усе менше?

А я? Хто такий я?

Хто кричить? Птахи?

Жінка в кожусі й блакитному платті?

Троянда з Назаїру?

Як тихо!

Як порожньо. Яка порожнеча…

У мені.

Нівеллен, згорнувшись клубком, здригаючись від спазмів й тремтячи, лежав біля стіни будинку в кропиві, обхопивши голову руками.

— Підведися,— сказав відьмак.

Молодий, гарний, міцно складений чоловік з білою шкірою, що лежав біля стіни, підняв голову, озирнувся незрячим поглядом. Протер очі пальцями. Глянув на свої руки. Обмацав обличчя. Тихо застогнав, запхав палець до рота, довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя й знову застогнав, торкнувшись чотирьох кривавих розпухлих смуг на щоках. Охнув, потім засміявся.

— Геральте! Як це? Як це… Геральте!

— Встань, Нівеллене. Встань і йди. У мене у в’юках ліки, вони потрібні нам обом.

— Я вже… не… Не маю? Геральте? Як це?

Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на маленькі, білі, немов прозорі руки, стиснуті на жердині, що стирчала між маленькими грудками, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен застогнав знову.

— Вереєна…

— Не дивися. Ходімо.

Вони перетнули двір, пройшли повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен не переставав обмацувати обличчя вільною рукою.

— Неймовірно, Геральте. Через стільки років! Невже це можливо?

— У кожній казці є зерно правди,— тихо сказав відьмак.— Любов і кров. У них могутня сила. Маги й учені не перший рік ламають собі над цим голови, але зрозуміли тільки одне…

— Що, Геральте, що?

— Любов повинна бути справжньою.

Голос розуму – 3

— Я — Фальвік, граф Мойон. А це лицар Тайлес із Домдалю.

Геральт недбало поклонився, дивлячись на лицарів. Обоє були в броні й кармінових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це його трохи здивувало: в окрузі, як він знав, не було жодної командорії цього ордена.

Неннеке, здалося, вільно й безтурботно посміхнулася, помітивши його подив.

— Шляхетні добродії,— сказала вона мимохіть, зручніше влаштовуючись на своєму, схожому на трон кріслі,— перебувають на службі у власника тутешніх земель, дюка Гереварда.

— Князя,— підкреслено поправив Тайлес, молодший з лицарів, втупившись у жрицю поглядом ясних блакитних очей, у яких стояла ворожість.— Князя Гереварда.

— Не будемо вдаватися в деталі,— посміхнулася Неннеке.— У мої часи князями йменували тільки тих, у кого в жилах текла королівська кров, сьогодні, схоже, це вже не має значення. Отже, цих панів я тобі представила, тепер поясню мету візиту лицарів Білої Троянди в мою скромну обитель. Тобі слід знати, Геральте, що Капітул намагається отримати від Гереварда земельні наділи для ордену, тому багато лицарів Троянди вступили на службу до князя. А багато тутешніх, як, наприклад, Тайлес, присягнули йому й прийняли червоний плащ, який, до речі, йому так личить.

— Така честь,— відьмак поклонився, так само недбало, як і раніше.

— Не думаю,— холодно проговорила жриця.— Вони приїхали не для того, щоб виказати тобі честь. А зовсім навіть навпаки. Вони вимагають, щоб ти якомога швидше забрався звідси. Кажучи коротко й по суті, вони мають намір тебе вигнати. Ти вважаєш це честю? Я — ні. Я вважаю це образою.

— Здається, шляхетні лицарі трудилися дарма,— знизав плечима Геральт.— Я не збираюся тут оселятися. Виїду сам, до того ж незабаром, і немає потреби мене квапити й… підштовхувати.

— Незабаром? Негайно!— буркнув Тайлес.— Цієї ж миті! Князь наказує…

— На території цього храму наказую я,— перервала Неннеке холодним, владним тоном.— Я зазвичай волію, щоб мої розпорядження не вступали в надмірне протиріччя з політикою Гереварда. Якщо, звичайно, його політика достатньо логічна й зрозуміла. У даному конкретному випадку вона ірраціональна, тому я не збираюся сприймати її серйозніше, ніж вона того заслуговує. Геральт з Ривії мій гість, добродії. Його перебування в моєму храмі мені приємне. Тому Геральт з Ривії залишиться в моєму храмі доти, доки йому цього хочеться.

— Ти маєш нахабство опиратися князеві, жінко?— крикнув Тайлес, відкидаючи на руку плащ і демонструючи у всій красі рифлений, прикрашений латунню нагрудник.— Ти насмілюєшся підривати авторитет влади?

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар