Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— І що?

— Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука.

Геральт кивнув головою:

— Більше не приходили?

— Ні, був ще один.

Велерад хвилину помовчав. Відьмак не квапив його.

— Атож,— озвався нарешті бургомістр.— Був ще один. Фолтест пригрозив йому шибеницею, якщо він, замість відчаклувати, заб'є королівну чи покалічить. Але той лише засміявся й почав пакуватися. Однак…

Велерад знову стишив голос майже до шепоту, схилившись над самий стіл:

— Однак передумав. Розумієш, Геральте, тут, у Визимі, є кілька розумних людей, декотрі навіть обіймають поважні посади. Отож уся ця історія їм обридла. Подейкують, ніби вони тихцем переконали відьмака не розводити церемоній і не бавитись ні в які відчакловування, а забити потвору і сказати королю, що чари не подіяли, принцеса впала зі сходів, ну, словом, трапився нещасний випадок. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що він просто не дасть ні гроша з обіцяних трьох тисяч. Клятий відьмак відповів нам на це, щоб ми самі задарма ходили на упирів. Отож, нічого не вдієш, довелося скинутись та поторгуватися… Шкода тільки, що нічого з того не вийшло.

Геральт звів брови.

— Нічого,— повторив Велерад.— Відьмак не схотів іти туди зразу, першої ж ночі. Тинявсь околицею, чатував. Урешті, кажуть, побачив потвору, очевидно, при ділі, бо та просто так зі склепу не вилазить — аби лиш розім'яти ноги. Отож, побачив її і тієї ж ночі здимів. Навіть не попрощався.

Геральт скривив губи, що, швидше за все, мало означати посмішку.

— А ті розумні люди,— мовив він,— звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.

— Не віддали,— кивнув Велерад.

— А що кажуть: скільки тих грошей?

Велерад вишкірив зуби.

— Одні подейкують — вісімсот…

Геральт покрутив головою.

— Інші,— сказав бургомістр,— подейкують про тисячу…

— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує… Як не кажи, король дає три тисячі…

— Не забудь ще й про наречену,— глузливо додав Велерад.— Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.

— Це ж чому?

Велерад ляснув долонею по столі:

— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачив на власні очі; я вірю — до певної міри, звісно,— у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеста. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніше замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.

— Гарний спосіб,— засміявся відьмак.— І що — злочинність зменшилась?

— Аніскілечки!

— Що ж, пора мені до палацу,— До того, новішого…

— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?

— Бургомістре,— мовив Геральт,— ну, навіщо поспішати? Адже нещасний випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують…

— Подейкують про тисячу.

— Ні, пане Велераде,— твердо сказав відьмак.— Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори,— побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись.

Велерад почухав потилицю.

— Геральте! Давай за тисячу двісті?

— Ні, бургомістре. Це нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?

— Гаразд, друже,— Велерад сумно кивнув головою.— Хай буде по-твоєму. Тільки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасний випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.

3

Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов'яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах, вельможа.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар