Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Відьмак із Ривії?— мовив король по хвилинній паузі, яка запала після велерадових слів.

— Так пане!— Геральт схилив голову.

— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?

— Так, пане.

— Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.

— Зручний кодекс, пане відьмак, вельми, вельми зручний. Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?

— Так.

— А з чортами, відьмами?

— Теж.

Фолтест хвильку повагався.

— А з упирями?

Геральт підвів голову й глянув королю в очі.

— Теж.

Фолтест відвів погляд.

— Велераде!

— Слухаю, милостивий пане.

— Ти все йому пояснив?

— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.

— Це і я знаю. Але як, пане відьмак?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.

Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:

— Зробиш усе як слід, відьмаче,— й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?

— Ні, пане. Не думаю.

— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.

Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:

— Сідайте, пане відьмак, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.

— Маю ще кілька запитань.

— Давайте.

— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об'явилася, король наскликав юрбу відунів.

— Атож. Тільки не кажіть «упириця», а кажіть «королівна». Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов'язаних із цим прикростей.

— Чи був серед відунів справді славетний?

— Були. Не пам'ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?

— Не пам'ятаю,— сказав вельможа.— Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.

— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?

— О ні,— всміхнувся Сегелін.— Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.

— Куди вже простіше!— пирхнув Велерад.

— А яка вона… королівна?

Велерад підхопився з крісла.

— Як упириця!— заволав він.— Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! Її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!

— Вгамуйся, бургомістре,— скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв. Сегелін ледь усміхнувсь:

— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмак, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.

— Істотний,— кивнув відьмак.— А на людей вона нападає лише за повного місяця?

— Так,— відповів Сегелін.— За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.

— А чи нападала вона хоч раз удень?

— Ніколи.

— А жертви свої вона завжди поглинає?

Велерад соковито сплюнув на солому.

— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!

— Обережніше, Велераде,— цитьнув на нього Остріт.— Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар