Слава ЗСУ!

— Ви про все подумали, кастеляне. А у своїх черевиках не можна?

— Не можна. Пива?

— Залюбки.

Він одягався повільно. Дотик чужого, шорсткого, незвичного одягу до розпареного тіла псував настрій, який встановився, доки він відмокав у гарячій воді.

— Пане кастелян?

— Слухаю вас, пане Геральт.

— Чи не знаєте, до чого все це? Навіщо я тут потрібен?

— Не моє діло,— сказав Гаксо, зиркнувши на слуг.— Мені велено вас надягти…

— Ви хотіли сказати одягти?

— Ну так, одягти й привести на бенкет, до королеви. Одягніть, вибачте, надягніть камзол, пане Геральт, і сховайте під ним відьминський медальйон.

— Відьмацький, пане кастелян, відьмацький. Тут лежав мій кинджал.

— Уже не лежить. Він у безпечному місці, як і обидва мечі та решта вашого майна. Там, куди ви йдете, ходять без зброї.

Відьмак знизав плечима, обсмикав тіснуватий пурпурного кольору камзол.

— А це що?— він указав на вишивку, що прикрашала груди.

— О, звичайно,— сказав Гаксо,— ледь не забув. На час бенкету ви будете шляхетним хазяїном Равіксом із Чотирирогу. Як почесний гість сядете одесную королеви. Таке її бажання. А на камзолі — ваш герб. На золотому полі чорний ведмідь, на ньому дівчина в блакитному одіянні з розпущеним волоссям й піднесеними руками. Маєте це запам'ятати, хто-небудь із гостей може мати пунктик на геральдиці, таке частенько трапляється.

— Ясно. Запам'ятаю,— серйозно сказав Геральт.— А Чотирирога — де це?

— Чотириріг. Досить далеко. Ви готові? Можна йти?

— Можна. Скажіть-но ще, пане Гаксо, з якого приводу бенкет?

— Принцесі Паветті виповнюється п'ятнадцять, за звичаєм заявилися претенденти на її руку. Королева Каланте хоче видати її за кого-небудь зі Скелліге. Нам необхідний союз із острів'янами.

— Чому саме з ними?

— На тих, з ким у них союз, вони нападають рідше, ніж на інших.

— Вагомий привід.

— Але не єдиний. У Цинтрі, пане Геральт, традиція не дозволяє правити жінці. Наш король, Роґнер, недавно помер від морової пошесті, а іншого чоловіка королева мати не бажає. Наша правителька Каланте — жінка мудра й справедлива, але король є король. Той, хто одружиться на принцесі, займе трон. Добре, якби попався бойовий хлопець. А таких треба шукати на островах. Вони там народ жорсткий. Ну, пішли.

На середині внутрішньої галереї, що оточувала невеликий порожній дворик, Геральт зупинився й тихо проговорив:

— Скажіть, пане кастелян. Ми зараз одні. Для чого королеві знадобився відьмак? Ви повинні дещо знати. Хто, якщо не ви?

— Для того, для чого й усім іншим,— буркнув Гаксо.— Цинтра нічим не відрізняється від інших місць. У нас є й перевертні, і василіски, та й мантихор знайдеться, якщо доладно пошукати. А значить, і відьмак може згодитися.

— Ох, крутите. Я питаю, навіщо королеві знадобився відьмак на бенкеті, до того ж переодягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям.

Гаксо теж зупинився й навіть перегнувся через балюстраду галереї.

— Коїться щось недобре, пане Геральт,— буркнув він.— У замку, значить. Щось тут з'являється час від часу.

— Що?

— А що може з'являтися? Страховисько якесь. Кажуть, маленьке, горбате, усе в шипах, немов їжак. Ночами замком бродить, ланцюгами гримить. Охає й стогне в покоях.

— Ви самі-то бачили?

— Ні,— Гаксо сплюнув.— І бачити не бажаю.

— Плетете, пане кастелян, плетете,— поморщився відьмак.— Одне з іншим не в'яжеться. Ми йдемо на заручний бенкет. І що я там повинен робити? Доглядати, як би з-під столу не виліз горбун і не заохав? Без зброї? Виряджений немов блазень? Ех, пане Гаксо!

— А, думайте що хочете,— надувся Гаксо.— Веліли нічого вам не казати. Ви просили, от я й сказав. А ви — мовляв, я плету. Ввічливі аж страх!

— Вибачте, не хотів вас образити. Просто здивувався…

— Перестаньте дивуватися,— Гаксо, усе ще ображений, повернув голову.— Ви тут не для того, щоб дивуватися. І раджу, пане відьмак, якщо королева накаже вам роздягнутися догола, пофарбувати собі задницю блакитною фарбою й зависнути в сінях вниз головою як канделябр, робіть це не дивуючись і негайно. Інакше можуть бути неприємності. Зрозуміло?

— А як же. Ходімо, пане Гаксо. Що б там не було, зголоднів я після купання.

2

Не вважаючи ні до чого не зобов’язуючого формального вітання, коли вона назвала його «володарем Чотирирогу», королева Каланте не обмінялася з відьмаком ані словом. Бенкет ще не починався, гості, що їх гучно оголошував герольд, продовжували з'їжджатися.

За величезним прямокутним столом могли розміститися понад сорок людей. В голові столу на троні з високою спинкою сиділа Каланте. Праворуч від неї сів Геральт, ліворуч — Дрогодар, сивоволосий бард із лютнею. Два верхні крісла ліворуч від королеви пустували.

Праворуч від Геральта уздовж довгої сторони стола сіли кастелян Гаксо й воєвода з іменем, що важко запам'ятовувалося. Далі сиділи гості із князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, товстощокий дванадцятирічний князь Віндгальм, один із претендентів на руку принцеси. Далі — барвисті й різномасті лицарі із Цинтри й околишні васали.