Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— От оце-от якраз балачки,— вставив Жовтець.— Пробував. Не підсилює нічогісінько, а юшка стає наче відвар з онучі. Але якщо люди вірять і готові платити…

— Не стану я вбивати скорпіонниць. І інших нешкідливих істот.

— Виходить, будеш ходити з порожнім черевом. Хіба що зміниш роботу.

— На яку?

— А не однаково, на яку? Іди у священики. Був би зовсім непоганим зі своїми принципами, зі своєю мораллю, зі своїм знанням людської натури й узагалі всього сущого. Те, що ти не віриш ні в яких богів, не проблема. Я мало знаю священиків, які вірять. Стань священиком і кінчай проливати над собою сльози.

— Я не проливаю. Констатую.

Жовтець заклав ногу на ногу й з цікавістю став розглядати стерту підошву.

— Ти, Геральте, нагадуєш мені старого рибалку, який під кінець життя з'ясував, що риба пахне, а від води тягне холодом і ломить у костях. Будь послідовним. Балачками і скигленням тут не допоможеш. Якщо б я побачив, що потреба в поезії закінчується, повісив би лютню на цвях і зайнявся садом. Троянди б вирощував.

— Дурниця. На таку самопожертву ти не здатний.

— Ну що ж,— погодився поет, продовжуючи вивчати підошву.— Може, ти й правий. Але в нас трохи різні професії. Попит на поезію й звуки лютні ніколи не зникне. З тобою справи гірші. Ви, відьмаки, самі себе позбавляєте роботи. Повільно, але вірно. Чим краще й ретельніше працюєте, тем менше у вас залишається роботи. Адже ваша мета, резон існування — світ без чудовиськ, світ спокійний і безпечний. Тобто світ, у якому відьмаки не потрібні. Парадокс, вірно?

— Вірно.

— Давним-давно, коли ще жили єдинороги, існувала велика група дівчат, які зберігали невинність, щоб мати можливість їх ловити. Пам'ятаєш? А щуролови із сопілками? Люди прямо-таки билися за них. А прикінчили пацюків алхіміки, придумавши сильнодіючі отрути, до того ж допомогли приручені кішки, білі тхори й ласки. Звірина виявилася дешевшою, приємнішою й не сьорбала стільки пива. Примічаєш аналогію?

— Примічаю.

— То скористайся чужим досвідом. Незаймані, що займалися єдинорогами, миттєво перестали бути такими, щойно втратили роботу. Деякі, прагнучи надолужити роки утримання, згодом стали широко відомі технікою й запалом. Щуролови… Ну цих краще не наслідуй, усі вони, як один, спилися й відбули до праотців. Схоже, тепер настала черга відьмаків. Ти читаєш Родеріка де Новембра? Там, якщо мені пам'ять не зраджує, згадуються відьмаки, ті, перші, що почали колесити по країні років триста тому, коли селяни виходили на жнива озброєними юрбами, села оточували потрійним частоколом, купецькі каравани нагадували колони найманців, а на захисних валах нечисленних городищ день і ніч стояли готові до стрілянини катапульти. Тому що ми, люди, були тут незваними гостями. Тутешніми землями володіли дракони, мантихори, грифони й амфісбени, вампіри, перевертні й упирі, потвори, химери й летюги. І землю доводилося відбирати в них клаптиками, кожну долинку, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І вдалося це не без неоціненної допомоги відьмаків. Але ці часи, Геральте, минули безповоротно. Барон не дозволяє забити вилохвоста, тому що це, імовірно, останній драконід у радіусі тисячі верст і вже викликає не страх, а співчуття й ностальгію за минулим часом. Троль під мостом зжився з людьми, він уже не чудовисько, яким лякають дітей, а релікт і місцева визначна пам'ятка, до того ж корисна. А химери, мантихори, амфісбени? Сидять у хащах і неприступних горах…

— Виходить, я був правий. Щось закінчується. Подобається тобі це чи ні, але щось закінчується.

— Не подобається мені, що ти викладаєш прописні істини. Не подобається міна, з якою ти це робиш. Що з тобою коїться? Не впізнаю тебе, Геральте. Ех, зараза, їдьмо скоріше на південь, у ті дикі краї. От прикінчиш пару-трійку чудовиськ — і кінець твоїй нудьзі. А чудовиськ там, начебто, чимало. Кажуть, тільки-но якій старій бабці життя обридне, так іде вона, сердешна, сама-самісінька за хмизом у ліс, не прихопивши із собою рогатини. Результат гарантований. Ти повинен осісти там назавжди.

— Може, і повинен. Але не осісти.

— Чому? Там відьмакові легше заробити.

— Заробити легше,— Геральт відпив із пляшки,— так витратити важче. До того ж там їдять ячну кашу й просо, у пива присмак чогось незрозумілого й комарі гризуть.

Жовтець розреготався на все горло, обіпершись потилицею на оправлені в шкіру корінці книг на полиці.

— Просо й комарі! Це нагадує мені наш перший спільний похід на край світу. Пам'ятаєш? Ми познайомилися на гулянці в Гулеті, і ти вмовив мене…

— Це ти мене вмовив. Тобі самому довелося накивати п’ятами з Гулети, бо у дівчини, яку ти трахнув під настилом для музикантів, виявилося четверо кремезних братів. Тебе шукали по всьому місту, грозили виваляти в соломі й ошурках. Тому ти до мене тоді й пристав.

— А ти ледь, було, з чобіт не вискочив від радості, що знайшов попутника. До того ти в дорозі міг побалакати хіба що з кобилою. Але нехай ти правий, було як кажеш. Я дійсно тоді змушений був зникнути на якийсь час, а Долина Квітів здавалася мені найбільш підходящим місцем. Адже вважалося, що це край населеного світу, форпост цивілізації, найбільш висунутий пункт на межі двох світів… Пам'ятаєш?

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар