Слава ЗСУ!

— До тебе гість.

— Знову? Хто цього разу? Дюк Геревард власною персоною?

— Ні. Цього разу Жовтець, твій дружок, шалапут, трутень і ледар, жрець мистецтва, сяюча зірка балад й любовних віршів. Як завжди, осяяний славою, надутий, немов свинячий міхур, і пропахлий пивом. Хочеш його бачити?

— Звичайно. Це ж мій друг.

Неннеке, зітхнувши, знизала плечима.

— Не розумію такої дружби. Він — повна тобі протилежність.

— Протилежності сходяться.

— Ясно. Он, гляньте, йде,— указала вона порухом голови.— Твій великий поет.

— Він дійсно великий поет, Неннеке. Думаю, не станеш стверджувати, начебто не чула його балад.

— Чула,— поморщилася жриця.— А як же. Ну що ж, я в цьому не розбираюся, можливо, саме уміння нітрохи не вагаючись перескакувати із хвилюючої лірики на непристойне свинство і є талантом. Ну добре. Вибач, я змушена піти. Мені не хочеться слухати ні його віршів, ні вульгарних жартів. Я сьогодні не в гуморі.

З коридору донісся заливистий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки постав Жовтець у лиловій куртці з товстого сукна з мереживними манжетами, у шапочці набакир. Побачивши Неннеке, трубадур перебільшено шанобливо поклонився, метучи по підлозі приколотим до шапочки пером чаплі.

— Моя найглибша шана, вельмишановна матір,— ідіотськи запищав він.— Хвала Великій Мелітеле й жрицям її, вмістилищам чесноти й мудрості…

— Перестань блазнювати, Жовтцю,— фиркнула Неннеке.— І не називай мене матір'ю. При одній думці, що ти міг би бути моїм сином, мене охоплює жах.

Вона повернулася й вийшла, шарудячи довгим платтям. Жовтець, кривлячи мавпячі гримаси, зобразив уклін.

— Ну нітрохи не змінилася,— сказав він добродушно.— Як і раніше не сприймає жартів. Розлютилася на мене за те, що, приїхавши, я трохи побалакав з воротаркою, цією чарівненькою блондиночкою з довгими віями, дівочою косою аж до зграбної попки, не вщипнути яку було б грішно. Ну я й ущипнув, а Неннеке, яка в цей момент саме підійшла… Та що там. Здоров будь, Геральте.

— Вітаю, Жовтцю. Як довідався, що я тут?

Поет випрямився, підтяг штани.

— Я був у Визимі. Почув про упирицю, довідався, що ти був поранений. Здогадався, куди ти міг податися на лікування. Бачу, ти вже здоровий?

— Правильно бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Жовтець присів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі, і посміхнувся.

— Історія? Родерік де Новембр? Читав, читав. Коли вчився в Оксенфуртській академії, історія посідала друге місце в списку моїх улюблених предметів.

— А перше?

— Географія,— серйозно сказав поет.— Атлас світу був великий, і за ним легше було сховати пухир з горілкою.

Геральт сухо засміявся, устав, зняв із книжкової полиці «Таємниці магії й алхімії» Луніні й Тірсса й витяг на світ божий заховану за солідним томом пузату, обплетену соломою посудину.

— Ого,— явно повеселів поет.— Мудрість і натхнення, як бачу, як і раніше укриваються у книгозборах. Це я люблю. На сливі, мабуть? Так, це алхімія, вже точно. От він — філософський камінь, воїстину гідний вивчення. Твоє здоров'я, брате. О-ох, міцна, зараза.

— Що привело тебе сюди?— Геральт взяв у поета сулію, ковтнув і закашлявся, мотаючи забинтованою шиєю.— Куди прямуєш?

— А нікуди. Тобто, міг би й туди, куди й ти. Супроводжувати тебе. Довго маєш намір тут відсиджуватися?

— Недовго. Місцевий дюк дав зрозуміти, що я небажаний гість у його володіннях.

— Геревард?— Жовтець знав усіх королів, князів, владик і сеньйорів від Яруги до Драконячих гір.— Начхай на нього. Він не зважиться зіпсувати відносини з Неннеке, з богинею Мелітеле. Народ пустив би його господарство з димом.

— Мені ні до чого зайві клопоти. А сиджу я тут і без того досить довго. Поїду на південь, Жовтцю. Далеко на південь. Тут мені роботи не знайти. Цивілізація! Набіса їм відьмак? Коли я запитую про яку-небудь роботу, на мене дивляться як на дивину.

— Що ти плетеш? Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому і наслухався в тутешніх місцях всякої всячини. Схоже, є тут і водяні, і в'юни, і химери, і летюги. Взагалі, зараза усіляка. Роботи — по вуха.

— Всячину-то і я чув. Половина або придумана, або перебільшена. Ні, Жовтцю. Світ змінився. Щось закінчується.

Поет відпив із пляшки, прищулився, важко зітхнув.

— Знову починаєш сльози лити над своєю сумною відьмацькою долею? Та ще й філософствуєш? Помічаю пагубні наслідки не того, яке потрібне, читання. Тому як до думки про мінливий світ прийшов навіть цей старий шкарбун, Родерік де Новембр. Мінливість світу в принципі єдина ідейка в його трактаті, з якою можна погодитися беззастережно. Але ідейка, скажу я, не настільки нова, щоб пригощати нею мене й при цьому вдавати із себе мислителя, що, повір, тобі зовсім не личить.

Замість відповіді Геральт теж відпив із пляшки.

— Звичайно ж,— знову зітхнув Жовтець.— Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Як думаєш, що закінчується ще? Ти згадував про закінчення, філософе.

— От тобі кілька прикладів,— сказав Геральт, трохи помовчавши.— За останні два місяці, проведених на цьому березі Буйної. Одного разу під'їжджаю, дивлюся — міст. Під мостом сидить троль, з кожного перехожого й проїжджого вимагає мито. Тому, хто відмовляється, переламує ногу, а то й дві. Ну йду до солтиса — скільки дасте, запитую, за цього троля. Солтис від здивування аж рот роззявив. Тобто як, запитує, а хто буде міст лагодити, коли троля не стане? Троль піклується про міст, регулярно лагодить, у поті чола, солідно, на совість. Бач, дешевше, виходить, відвалювати йому мито. Добре. Їду далі, дивлюся — вилохвіст. Невеликий такий, аршинів з п'ять від носа до хвоста. Летить, тягне в пазурах вівцю. Я — у село: скільки, запитую, заплатите за гада? Мужики на коліна, ні, кричать, це улюблений дракон молодшої дочки нашого барона, якщо в нього з живота хоч одна лусочка впаде, барон село спалить, а з нас шкіру здере. Їду далі, а їсти усе більше хочеться. Випитую про роботу, вірно, є, але яка? Тому піймай русалку, цьому німфу, третьому отаку духобабу… Украй збожеволіли, по селах дівок повно, аж ні, подавай їм нелюдей. Інший просить, щоб я прикінчив скорпіонницю й приніс кістку з її лапи, бо ж, якщо її розмолоти й додати в юшку, то, начебто, потенція підсилюється.