Слава ЗСУ!

— Що стара баба, то й відьма, — байдуже вирік сивий козак.

— Та вже ж і ви гарні — підхопила баба, що саме підсипала свіжих галушок у спорожнілий казан, — достоту, як ті кабани товстющі!

Старий козак, на ймення Явтух, а на прізвище Ковтун, усміхнувся самими губами, з утіхою побачивши, як його слова вколупнули стару за живе; а чередник так гучно зареготався, наче б то два бугаї, ставши один проти одного, заревли разом.

Така розмова викликала у філозофа цікавість і невтримне бажання розпитатись якнайдокладніше про покійну дочку сотникову, і з цієї причини, щоб знов справити мову на попередню стежку, звернувся він до свого сусіди з такими словами:

— Хотів би я спитати, чого це ви всім товариством, що тут сидите за вечерею, узиваєте панночку відьмою? Чи ж вона комусь що лихого заподіяла, чи кого звела зі світу?

— Всякого бувало, — відповів один із гурту, з лицем гладеньким, чиста тобі лопата. — Хто не пригадає псаря Микити, або того…

— А що ж воно за псар такий Микита? — спитав філозоф.

— Стій! Я розкажу за псаря Микиту, — сказав Дорош.

— Ні, я розкажу про Микиту, — обізвався чередник, — він же мені кумом був.

— Ні, я розкажу про Микиту, — мовив Свирид.

— Нехай, нехай Свирид розкаже! — озвалися всі гуртом.

Свирид почав:

— От ти, пане філозофе, пане Хомо, не знав Микити. Гей, який же то чоловік був! Собаку кожного так було знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, третій он сидить од мене, і нігтя його не варт. Хоч таки сказати, і він знає своє діло, та проти того — сміття, помиї.

— А ти непогано розказуєш, таки непогано! — сказав Дорош, схвально кивнувши головою.

Свирид повів далі:

— Зайця назирить швидше, ніж табаку втреш з-під носа. Бувало, як свисне: «Ану, Розбій! Ану, Швидка!» — а сам на коні щодуху, — і вже й сказати не можна, хто кого пережене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту одним духом гахне, як і не було. Гарний був псар! Тільки з якогось там часу почав він усе на панночку задивлятися. Чи він таки справді вклепався в неї, чи вже так вона його причарувала, тільки ж напропале пішов чоловік, обабився вкрай; стало таке чортзнащо, пху! Соромно й сказати.

— Непогано! — сказав Дорош.

— Тільки панночка було гляне на нього, то й поводи з рук пустить, Розбоя називає Бровком, спотикається і не знать що робить. Одного разу панночка прийшла на стайню, а він саме коня чистив. «Дай, — каже, — Микитко, я покладу на тебе ніжку». А він, дурень такий, і радий тому: «Та не тільки, — каже, — ніжку, а й сама сідай на мене». Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він ту голу, повненьку та білую ніжку, то, каже, аж чад шибнув йому в голову. Нагнув він, дурень, спину і, схопившись обома руками за її голії ніжки, давай скакати, мов той кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, того він не міг сказати; а тільки вернувся ледве живий і з того часу зсушився весь, як тріска; і коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів! А що вже був псар, то й на всьому світі такого не знайти.

Коли Свирид скінчив розказувати, з усіх боків знялися згадки про добру вдачу колишнього псаря.

— А про Шепчиху ти не чув? — спитав Дорош у Хоми.

— Ні, не чув.

— Еге-ге-ге! То вас у бурсі, бачу, не дуже то й великого розуму вчать. Ну, то слухай. Є в нас на селі козак Шептун, — гарний такий козак. Він любить часом і вкрасти, і збрехати без потреби, та… гарний собі козак. Його хата не так і далеко відціль. Об таку саме пору, як оце ми сіли вечеряти, Шептун із жінкою, повечерявши, полягали спати, а що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті, на лаві; ні, не так: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі…

— І не на лаві, а долі лягла Шепчиха, — підхопила баба, стоячи при порозі і спершись щокою на руку.

Дорош поглянув на неї, тоді поглянув униз, тоді знов на неї і, трохи помовчавши, сказав:

— Як здеру я з тебе при всіх спідницю, то негаразд буде. Така пересторога справді допомогла. Стара притихла і вже ні разу не перебила йому мови. Дорош розказував далі:

— А в колисці, що висіла серед хати, лежала дитина-однорічок, не скажу вже, хлопець чи дівчина. Шепчиха лежала собі, а далі чує, що за дверима шкребеться собака і так скавулить, що хоч із хати втікай. Вона злякалася, бо ті баби — такий дурний народ, що покажи їй під вечір з-за дверей язика, то й душа втече в п’яти. А проте думає: «Дай лишень звезу по морді триклятого собаку, може, таки перестане скавуліти», — та, взявши кочергу, й вийшла відчинити двері. Не встигла вона дверей прочинити, як собака кинувся попід ногами і просто до колиски з дитиною. Бачить Шепчиха, що то вже не собака, а панночка; та нехай би вже панночка в такій подобі, як вона її знала, — було б ще півбіди; та ось яка штука й притичина, що вся вона була синя, а очима як жаром сипле. Схопила дитину, прокусила їй горло і давай кров з неї пити. Шепчиха тільки й устигла крикнути: «Ой, лишенько!» — та з хати. Тільки бачить, що двері з сіней замкнені. Вона на горище; сидить та й труситься дурна баба; а далі бачить, що панночка лізе до неї на горище, кинулася до неї та й почала кусати. Уже тільки вранці Шептун знайшов свою жінку, всю покусану та синю. А на другий день і померла дурна баба. Ось такі-то трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма.