Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вій

Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості… Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. Рубіни тих уст, здавалося, кров’ю прикипали аж до серця. Враз щось моторошно знане з’явилося в її лиці.

— Відьма! — скрикнув він не своїм голосом, одвів од неї очі, побілів увесь і почав читати своїх молитов.

Це була та сама відьма, яку він убив.

Як сонце почало сідати, мертву понесли до церкви. Філозоф одним плечем своїм підпирав чорну жалобну труну і чув на плечі своїм щось, як лід, холодне. Сам сотник ішов попереду, несучи рукою правий бік тісної домівки покійниці. Дерев’яна церква, чорна, зеленим вкрита мохом, з трьома гострими банями, сумовито стояла на краю села. Примітно було, що в ній давно вже не було ніякої одправи. Свічі горіли мало не перед кожним образом. Труну поставили посередині, проти самого вівтаря. Старий сотник поцілував іще раз покійницю, віддав їй чолом до землі і вийшов разом з усіма, що несли труну, наказавши добре нагодувати філозофа і після вечері одвести його до церкви. Прийшовши в кухню, всі, хто ніс труну, почали тулити руки до печі, як це завжди роблять наші люди, побачивши мерця.

Філозоф, зголоднівши, на який час був зовсім викинув з голови покійницю. Незабаром уся челядь почала потроху сходитися до кухні. Кухня в сотниковому домі немовби правила за клуб, куди злазилося все, що мешкало в дворі, у тому числі й собаки, що, помахуючи хвостами, приходили аж до дверей по маслаки та помиї. Куди б кого не посилали, за будь-якою потребою, він кожного разу перше заходив до кухні, щоб відпочити яку хвилину на лавці і покурити люльку. Всі нежонаті, що жили в домі й пишалися козацькими свитками, лежали тут чи не цілий день на лавці, під лавкою, на печі, — скрізь, де тільки можна було знайти придатне для того місце. Крім того, кожен раз у раз забував у кухні чи шапку, чи батога на чужих собак, чи таке щось інше. Та найбільше людей збиралося під час вечері, коли приходив і табунник, встигши загнати своїх коней у загороду, і чередник, що пригонив доїти корів, і всі ті, кого вдень тут не було видко. При вечері розбалакувались і найтугіші на язик. Тут, як заведено було, говорилося про все чисто: і хто пошив собі нові шаровари, і що там є всередині землі, і хто бачив вовка. Тут було також немало штукарів, що не переводяться серед нашого люду.

Філозоф присів разом з челяддю в широкому колі, на вільному надвір’ї, біля кухняного порогу. Незабаром і баба в червоному очіпку вигулькнула з дверей, несучи обома руками гарячий казанок з галушками, і поставила його серед зібраних на вечерю. Кожний вийняв із кишені дерев’яну ложку; інші, того не маючи, дерев’яну шпичку. Коли вже жувати стали повільніше і вовчий голод усього цього гурту трохи вгамувався, дехто почав і слівце закидати. Розмова, як і годилося, зайшла про покійницю.

— А чи правда, — почав такий собі молодий вівчар, що начіпляв на свого ремінця від люльки стільки ґудзиків та мідяних бляшок, що скидався на крамничку роздрібної перекупки, — чи правда, що панночка, не тим би згадувати, зналася з нечистим?

— Хто? Панночка? — обізвався Дорош, що вже знайомий був нашому філозофові. — Та вона ж була таки нестеменна відьма! От, хоч і заприсягнуся, що відьма!

— Та годі тобі, Дороше, — мовив другий, той, що дорогою так охоче всіх потішав, — яке нам діло; Бог з ним! Нащо про те говорити.

Та Дорошеві ніяк не мовчалося; він щойно перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь пильній справі і, нахилившись разів зо два над двома чи й трьома бочками, вийшов відтіль щось дуже веселенький і все говорив, не вгаваючи.

— Що ти хочеш? Щоб я мовчав? — сказав він. — Та вона на мені самому їздила! От їй-богу, їздила.

— А що, дядьку, — спитав молодий вівчар у ґудзиках, — чи є такі прикмети, щоб по них можна було пізнати відьму?

— Не можна, — відказав Дорош, — ніяк не впізнаєш; хоч ти всі псалтирі попрочитуй, то не впізнаєш.

— Можна, можна, Дороше, не кажи цього, — обізвався той самий утішник, — та ж Бог не дарма дав кожному свій звичай. Люди, що на науці знаються, кажуть, ніби у відьми є маленький хвостик.

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 5.


Останній коментар

anonymous10749 05.07.2014

+


vk153847315 26.02.2014

в 3D трохи страшний


vk153847315 26.02.2014

як на мене о доволі моторошний


Додати коментар