Слава ЗСУ!

Війна з лозохвостиками

Глава 1

Темрява

Панувало спекотне, вбоге на дощі та щедре на суховії літо. Не діждавшись прохолоди від землі, крихітний відчайдух жайворонок вперто здирався в безхмарну серпневу височину, сподіваючись винишпорити свіжості в її манливому безмірі. Ось крихітна чорненька цятка, здається, остаточно розчинилася в горішній синяві, залишивши по собі лише невагому пісню. Але небавом замовкла й вона. Це, шугнувши жайворонка й додаючи до природної спеки палу своїх огняних турбін, заходив на другу злітну смугу бориспільського аеропорту літак міжнародних авіаліній.

Збігло небагато часу і з-поміж інших його пасажирів паспортний і митний контроль пройшли невисокий, сутулуватий, чоловік років сорока, на довгастому обличчі якого вирізнялися темні, глибоко сховані очі, та зграбна, літ сімнадцяти, дівчина з відкритим обличчям і простою, дещо старомодною зачіскою густо-смолянистої барви волосся. В карих, широко розплющених, дівочих очах володарював такий невдаваний захват, наче цілий навколишній світ вона бачила вперше і споглядання того світу приносило юнці нечувану насолоду. Деякі подібні риси чоловіка й дівчини, як от властива форма тонких, міцно стулених губ, дозволяли припустити, що це батько й донька.

Діставшись Києва, вони розпрощалися з супутником, високим тілистим чоловіком в окулярах, який прилетів тим таки рейсом, і рушили до залізничного вокзалу. Там батько й донька дочекались макарівської електрички і через дві з половиною години вже виходили з неї на ошатному пероні кінцевої станції. Дівчина з цікавістю роззиралась, вдивлялася в обличчя людей, в обриси будівель, в конфігурацію привокзальної площі з масивним уземкуватим танком на постаменті в її центрі.

– Стань! – спинила вона батька (бо це таки був її батько), коли обоє вийшли на площу. Хвильку подумала й упевнено вказала: – туди!

– Правильно, – усміхнувся батько. – Молодчина!

За чверть години чоловік штовхнув стареньку рипучу хвіртку й вони зайшли на невеличке охайне подвір’я, більшу частину якого займала зграбна цегляна хатина під шифером, з двома різьбленими стовпчиками, котрі підтримували акуратне накриття над ганочком. Праворуч, за хатою, виднівся сарайчик, інші прибудови, а ліворуч, під гіллякуватою яблунею, прикритий невеличким дашком – колодязь.

– От ти й дома, дочко, – промовив батько. – Узнаєш?

Так, вона пізнавала. І давній, наче зморшками, помережаний шпарами асфальт, і приступку біля колодязя, й вичовганий ганок, і гладеньку ручку на дверях, і поріг, і крихітний, обмежований вкопаними в землю цеглинами, квітничок під вікнами. Впізнавала і, водночас... бачила вперше. Зайшла в хату, штовхнула двері до своєї кімнатки, присіла на ліжко… Не зазираючи, могла перелічити, що і в якій послідовності лежить зараз у шухлядці вузенької тумбочки біля вікна: спочатку ножички, потім гребінець, далі – пилочка для нігтів, сірникова коробка зі шпильками для волосся. Але бачила це вперше. Заглянула на кухню. Тут вона безпомилково могла вказати місцезнаходження кожної вилки й ложки, кожного блюдця та кожного слоїка зі спеціями. Але бачила усе вперше.

А хата починала повнитись людом. Галасуючи, прибігли сусідки тьотя Ірина й баба Оля, за ними прийшов сусід, дядько Іван, з дружиною, тіткою Поліною, прибігла і з плачем кинулась дівчині на груди далека мамина родичка тьотя Катя. Примчав захеканий приятель Сашко, цьомнув відважно в щічку і спитав те, що запитував кожен: