Слава ЗСУ!

– Впізнала?

Вона впізнавала всіх. Усі раділи, вітали її, батька, той кожному заново переповідав, як пройшла операція, що казали лікарі, як велося в дорозі. Приходили ще якісь люди, дівчині вже паморочилося в голові, а до неї ще хтось підходив, вітав, цілував, питав, чи впізнала. „Боже, – думала дівчина, – де були всі вони іще зовсім недавно?” Підійшов батько:

– Як, притомилась?

Раптовим нападом перейняло подих. Аби він не помітив, опустила голову. Досить сліз. Досить карань. Відтепер вона тільки радітиме, тільки насолоджуватиметься. Життям, світом, барвами, обличчями…

Увечері, коли сусіди й знайомі порозходились, дівчина лежала в ліжку, змучена, висотана, але відчувала, що сон здолає її нескоро. Занадто багато вражень, занадто багато думок комашилося в утомленому мозку. А попереду була ніч. Лежала й згадувала…

Темрява. Кажуть, у темряві добре думається. Це каже той, хто не знає, що таке темрява. Он біля полюсу темрява триває цілих півроку (всього півроку!), а щось не чути, щоб приполярні райони народжували великих мислителів. (Діти сміялись, коли Олена Олегівна розказувала їм на географії про бідолашних чукчів та алеутів, які по півроку не бачать сонця.) Але що знають люди про темряву? Навіть ті, котрі живуть у приполярних районах. Про СПРАВЖНЮ темряву! Хто хоче знати, хай спитає в неї. Вона знає. Вона розкаже. Вона – фахівець з темряви. Фахівець найвищого ґатунку! Тому, що впродовж довгої плетениці років її ревно й неусипно огортала темрява. Тільки темрява. Нескінченна й довершена…

Ні, темрява не спонукає до роздумів. Вона чавить. До темряви неможливо звикнути. З нею неможливо змиритись. Темрява вповільнює рухи – в темряві йдеш ніби дном водойми, натужно, докладаючи зусиль, аби розсунути перед собою стіну – мур пітьми. Темрява вповільнює життєвий ритм, вповільнює плин часу, вповільнює думки. Темрява відгороджує від життя. Й замінює собою життя. В темряві ти осягаєш лише якісь деталі, окремі уривки навколишнього світу. Решта – пітьма. Ось ти торкнулася дверей. Значить є ти, є двері, і є темрява. Й усе. Ось ти підійшла до столу. Отже є ти, є стіл, і є темрява. Ось ти сіла біля столу на стілець. Значить є ти, є стілець, є стіл, і є темрява. Так і існуєш: від фрагменту до фрагменту. І сама почуваєшся усього лиш фрагментом. Уривком в темряві. І мимоволі виплоджується думка: а може й тебе вже нема? Може ти розчинилася в темряві остаточно? І тоді мацаєш себе за руку, прислухаєшся до постуку серця. Ти є. Вірніше: є рука, є серце. І є темрява. Без неї ж ніяк. Нікуди. Вона скрізь. От є твоя рука, є серце, а між ними що? Темрява!

Хоча темрява була не завжди. Вона пам’ятає. Пам’ятає день, пам’ятає безмірне сонячне світло, пам’ятає блискучу повітряну кульку на ниточці, та сяйне листя на розгойдуваних вітром тополях за хатою. Пам’ятає маму. Це було давно, Надійка була тоді зовсім маленькою й спогадів залишилось крихта. Але саме тому пам’ять зберігає їх, як найцінніший скарб. Коли дівчина сама, то гріється біля тих далеких втішливих спогадів, наче зморений подорожник біля підпаленого останнім зламаним сірником, багаття. Хоч вона й не знає, щоправда, як виглядає багаття.

Вона не пам’ятає (тож і не знає, які вони на вигляд) багатьох речей, але ті, що пам’ятає, пам’ятає до найнезначущіших рис. Пам’ятає своє рожеве платтячко з розсипаними по ньому зображеннями кумедних слоників, бегемотиків та левеняток. Пам’ятає ляльку з намальованими на її голівці золотистими косами, Надійка ще все мірилась розчесати їх гребінцем. Пам’ятає велику ледачу кішку синього кольору. Мамине обличчя. Чомусь тата, тодішнього тата, вона не пам’ятає зовсім, а мамине обличчя стоїть перед її внутрішнім зором так, ніби вони ось-ось попрощались. І його миловидний овал, і лагідні карі очі, і родимка збоку на підборідді, й усмішка… І сяйливе листя на розгойдуваних вітром тополях... А далі, якщо коритися вільному плинові спогадів, усе зливається в один довгий-предовгий, глейкий липучий туман; туман, який робився все густішим, непроникнішим, його не могли вже здолати й важкі окуляри з товстими опуклими скельцями. І він швидко обертався на тьму…