Слава ЗСУ!

І от вона вже йде, міцно вчепившись у теплу мамину руку, якимось лунким порожнім приміщенням і каблучки її сандаликів і маминих туфель тукають об дерев’яну підлогу, її – легко й дрібно, а мамині – рідше та ваговитіше. Вона чує мамин голос. Мама силкується говорити спокійно, але Надійка без зусиль вирізняє в її голосі хвилювання:

– В інтернаті тобі буде гарно, ось побачиш (тут мама на мент затинається, певно усвідомивши недоречність отого „побачиш”). Тут ти спілкуватимешся з такими ж дітьми, як і сама, та знайдеш собі нових друзів. І ніхто тебе не зачіпатиме, ніхто не стане глузувати. Тут тебе навчатимуть гарні кваліфіковані вчителі. А я приїздитиму. Часто. Ти ж не пхинькатимеш за мамою, ні? Скажи, ні?

Надійка хитає голівкою й запитує:

– А що таке квілі…клаві…фіковані?

Та мама вже відчиняє двері й вони заходять в інше приміщення, менше й затишніше.

– Добрий день, – чує дівчинка незнайомий жіночий голос, а навздогін за голосом відчуває легкий, майже невловний, дух парфумів. – Я директор інтернату. Мене звуть Ганна Павлівна. А тебе як звати?

– Надійка.

– Чудово. Яке гарне, хоча й рідкісне нажаль, ім’я! Не турбуйтесь, мамо. Наша згуртована родина з задоволенням прийме Надійку до свого лона. В нас дівчинці буде добре!..

Дев’ять років у інтернаті. Тут вона виросла, вивчилась, тут її примирили з темрявою. Тут її навчили читати, не бачачи тексту й писати, не бачачи того, що пишеш. Навчили бачити пальцями. Тут були коридори, йдучи якими слід триматися правого боку й ручки на дверях, форма яких жодного разу не повторювалась. Кожна річ тут мала своє, раз і назавжди визначене місце, від меблів у класах і кімнатах до виделок та ножів у їдальні. Кожен з вихователів і вчителів, задля зручності дітей, користувався тут одними й тими ж парфумами. Олена Олегівна, вчителька історії й географії, всі дев’ять років слала довкруж себе багатий запах лаванди, Вікторія Степанівна, математичка – ніжний аромат бузку, а тьотя Тоня – технічка, завжди пахла хлоркою. І ніде не було жодного дзеркала й жодного телевізора. Тільки радіо. Радіо жебоніло в кожній кімнаті. Воно нагадувало їм про наявність зовнішнього світу й повістувало про той світ. Але для вихованців інтернату він однаково залишався радше зовнішньою темрявою.

Раз на два тижні приїздила мама й від неї пахло апельсинами. Мама розказувала про роботу, як її похвалив нещодавно завідуючий; про сусідку тьотю Іру, котра передавала Надійці неосяжний привіт; про кішку Маркізу, як та взяла, шкодливиця, за моду лазити через кватирку в кухню; про те, що васфальтували нарешті їхню вулицю; про бабу Ликерю, яка в’яже Надійці тепленькі рукавички. Мама захоплювалась і пишалась тим, як Надійка підросла, як вона добре вчиться, якою молодчиною виглядає. Та попри всі найприємніші новини й чудовий Надійчин вигляд, прощаючись на чергові два тижні, мама не могла втримати сліз, пригортала дівчинку до себе, обціловувала, присягалась донечці в своїй палкій до неї любові й це закінчувалось тим, що мама спізнювалась на автобус.

Звісно, Надійка теж любила маму й теж скучала, і в Надійки перехоплювало солоним горло, коли мама відпускала її руку й дівчинка чула, як даленіють поквапні мамині кроки. А проте не розлука з мамою і не мешкання в великому лункому домі становили для Надійки найдошкульніший її біль і катування. Найбільшим непоборним і всепоглинаючим стражданням залишалася для неї її темрява.