Слава ЗСУ!

Великі, прохолодні, приємні на дотик апельсини залишалися після маминого від’їзду і, торкаючись до них пальцями, дівчинка думала про те, інше, життя поза стінами інтернату, до якого її готували та якого вона боялась. Бо там, вона знала, речі не стоять на своїх, раз і назавше визначених місцях, люди не ходять, тримаючись правої сторони й жінки мають дивну звичку змінювати парфуми.

Та якось мама не приїхала. І замість очікуваного запаху апельсинів Надійка відчула таємничі (їй чомусь ввижалося, що так пахне море) парфуми Ганни Павлівни.

– Хочу з тобою поговорити, – сказала директорка, поклавши дівчинці на плече долоню. – Ти вже доросла й повинна все зрозуміти. Але перед тим, як я скажу те, що маю сказати, хочу щоб ти добре усвідомила: ти не сама. Ми всі: і вчителі, і вихователі, й твої друзі, ми всі – одна велика родина. І радість кожного з нас – то наша гуртова радість, а біда кожного – то наша гуртова біда. Ти не сама, Надійко! Запам’ятай.

Вона нічого не розуміла.

– Ви не знаєте, чого не приїхала мама?

– Мама… Розумієш, дитинко: автобус, в якому їхала мама, зіткнувся з КрАЗом. Це така велика вантажівка. Постраждало не дуже багато людей. Лише водій того КрАЗу й пасажири на передніх сидіннях автобуса. Власне, лише ті, що сиділи на двох передніх сидіннях. І все. Й більше ніхто не постраждав. Хм, знаєш, хто сидів ззаду – не зразу й втумкав, що сталося. І водій автобуса залишився живий та неушкоджений. Пощастило йому, отак!

Надійка слухала й не впізнавала голосу Ганни Павлівни. Не такий він був, як завжди.

– То мама не постраждала?

– Мама?.. Мама, Надійко, їхала якраз на першому сидінні, – голос Ганни Павлівни зовсім зчужів. – Нема в тебе мами…

Якби Надійка вміла бачити сонце, зараз би воно для неї розірвалось. Якби Надійка вміла бачити небо – воно б зпопеліло. Але Надійка нічого не бачила, тому темрява залишилась для неї темрявою. Вмить постав їй в пам’яті той давній неоцінимий спомин: лагідні очі, усмішка, родимка на підборідді. І мамин голос. Більше Надійка його не почує. Більше мама її до себе не пригорне. І це відібрав у дівчинки померк. Безжальний. Невситимий.

Надійці стало себе шкода. Вона шморгнула носиком і Ганна Павлівна розуміюче прихилила її голівку до себе:

– Поплач…

Надійку возили на похорон. Але похорон на неї враження не справив. Віра Аркадіївна, вихователька, яка супроводжувала дівчинку в подорожі, провела її до якогось тісного, повного клейкого солодавого духу, приміщення, навколо стояли чужі люди, які по черзі, голосно, видихали з легень важке повітря; а несимпатичний тремтливий голос продеренчав:

– Підійди Надієчко, сиротинко ти наша. Оце лежить твоя мама!

Хтось взяв її за долоньку й потягнув далі. І вона торкнулась чогось холодного. Ні, це не мамина рука. В мами рука тепла, м’якенька, турботлива. А ця – льодяна, чужа. Вона не збудила в Надійці жодних почувань. Це не мама. Мама не вмерла. Вона просто перестала приїздити. Вона зникла. Зникла в темряві. Все рано або пізно зникає в темряві. От була Надійка, була мама й була темрява. А залишились тільки дівчинка й темінь…

Надійка повернулася в інтернат, до своєї улюбленої, затишної та знайомої до наймізерніших дрібничок кімнати, в якій удвох з подружкою Маринкою провела вже не один рік. Маринка не бачила від народження й Надійка десятки, сотні, тисячі разів розтовкмачувала їй, як виглядають дерева, квіти, трава, небо, сонце. Подружка слухала, старанно умгукала, вона все розуміла, але ніяк не могла взяти в тямки, що таке кольори й як один колір відрізняється від іншого.