Слава ЗСУ!

– Та дуже просто! – терпляче пояснювала Надійка. – Ти ж ніколи не сплутаєш Галинчин голос з голосом, скажімо, Аліски. Ні – бо вони неоднакові. Так і кольори. Тільки голоси чуєш, а це бачиш! Затямила?

Надійка жила, вчилась, ходила, тримаючись правої сторони коридору, а там, за межами звичного й знайомого до найвіддаленішого закамарка інтернату, чекала на неї інша темрява. Прихмарна, загрозлива. І ніхто більше не чекав. А час виходу за межі звичного й затишного кола насувався невпинно.

Але в житті кожного хоча б раз трапляється диво. Неодмінно трапляється. Просто не кожен його помічає (або усвідомлює). І в її житті диво теж трапилось.

Спершу дівчинка відчула аромат моря…

– Надійко! А підійди-но, дитятко, до мене.

Вона підійшла. Біля директорки стояла стороння людина – до знайомого аромату Ганни Павлівни домішувався вщипливий запах тютюнового диму, запах припорошеної одежі, поту.

– Надієчко, – дівчинка відчула, як її долонька тоне в сухій теплій долоні директорки, – а що ти знаєш про свого тата?

– Про тата? – Надійка замислилась. – Та-а… нічого. Він пішов од нас, коли я була ще маленькою.

– Він повернувся…

Потім вони сиділи на лавиці в невеличкому інтернатському скверику й уже її рука грілася в шерхлій, мозолявій, пропахученій цигарками, чоловічій долоні.

– Ти мене прости, – батьків голос був низьким, тихим, ніби відлунок далекого грому приємно перекочувалося в його вимові неголосне „р”. – Я не знав, нібіса не знав. Що ти… що в тебе… що ти тут. І про маму не знав нічого. Що вона… Думав: в вас усе норма. Тямкуєш: я був далеко й нічорта не знав. Прости мене, Надієчко, як можеш… Життя, дитино – річ трудна і якщо ти простиш, якщо приймеш – я тебе більш ніколи не покину. Я тебе заберу – вернемося в нашу хату. Я живу сам. Я б і оце тебе забрав, та директорка ваша не совітує. Каже, що тобі тут буде лучче, що треба закінчить школу. То оставайся – я приїжджатиму. Часто. Ось побачиш. (Він не затнувся. Не зважив на недоречність отого „побачиш”.) А кінчиш школу, тоді заберу – житимемо вдвох. Я більше ніколи тебе не оставлю. Вір мені. Віриш?

Надійка сиділа тихо. Її тоненька долонька смирно грілася в незвичній товстопалій батьковій п‘ятірні, а з очей звільна текли дві крихітні краплинки, дівчинка вгадувала їх на щоках. Надійка погоджувалась, вона вірила, вона ствердно хитала головою й раділа, що в тій чужій, лихій і незнаній темряві за інтернатською огорожею виник сьогодні для неї невеличкий теплий промінчик. Хай і в переносному значенні.

Був випускний вечір, були зичливі вітання й побажання успіхів, було довге слізне прощання з Маринкою, був сміх, були навіть танці – взявшись за руки, вони утворили велике коло й повільно похитувалися в ньому під музику. Всі парфуми змішались, сполучилися, як сполучилися слова розлучання, підтримки й надії на те, що зовнішній світ не виявиться до випускників закладу надто немилосердним. Але зрештою з-поміж усіх запахів виділився, зміцнів і запанував над рештою один. Запах, який зробився вже для Надійки рідним і бажаним – запах батька. Міцно тримаючи дівчинку за руку, упевненим розгонистим кроком він вивів її за ворота й вони пішли до автобусної зупинки. Надійка назавжди залишала знайому, усталену й упорядковану темряву інтернату та поринала в іншу: безкрайню, тривожну й… цікаву. Якою вона стане для дівчини?