Слава ЗСУ!

Глава 2

Христинка

Після нічної зміни голова в Христинки наче ватяна. Устаткування на пекарні добите, бозна скільки разів лагоджене. Вручну доводиться рвати з чанів тягуче тісто, кидати липкі касети в піч, аби дістати їх потім вогняні, так і пахтять жаром в обличчя; а ще ж треба вимити чани, підготувати новий заміс… Отак натягаєшся за ніч то тіста, то касет з формами, то мішків з борошном – до ранку ледве ногами сунеш.

Та Христинка не скаржиться – платять гарно, а що працювати важко, то вона звикла. Молода, здорова; дарма що худорлява й тендітна на вигляд (наче ґніт, – кривився окрайцівський дід Пахом), у селі ще й не так вкалувала й від роботи не тікала ніякої; та то ж, уважай, задурно, а тут – працюй сама на себе. Нічого, вона ще випнеться в люди, ще цокатимуть земляки-окрайцівці язиками, Христинку згадуючи. Головне – не лінуватися. Максим правда, чи то жартом чи направду, спробуй його розбери, заспокоює: „Зажди, – каже, – недовго вже лишилось тобі паритись. Ось відкриється в нас із тобою нова смуга. Тоді хай інші мозоляться, а ми не будемо!”

Вранці тітка йшла на роботу і, повернувшись змореною в порожню хату, дівчина випила теплого чаю (снідати не мала сил) та хутенько пірнула під прохолодну ковдру – спати, спати й спати! А поки її не загорнув іще в свої пестливі простирала такий довгоочікуваний сон, думала, як завжди, про Максима…

Насупленого й дощовитого квітневого поранку (два роки вже минулося з того пам’ятного дня) залишила вона свої Богом і начальством забуті Окрайці та, зібравши в громіздкий старозавітний батьків чемодан плахіття, приїхала до тітки в Лисянку. А куди було подітись? Молочну ферму – єдину роботу на віддаленому, занедбаному й розікраденому відділенні занедбаного й розікраденого колгоспу, чи то пак – товариства, закрили. Молоднеча ще раніше порозбігалась хто куди знав, не лишатися ж було їй у товаристві недоумкуватого, але настирного в жениханнях, єдиного, що залишився, окрайцівського парубка Льови! Батько з матір’ю не відмовляли, кожен бо прагне для дитяти кращого, отож, скориставшись тітчиними запросинами й обіцянкою влаштувати небогу в пекарню, вони мовчки зібрали Христинку в дорогу і хрещений Андрій повіз її деренчливим мотоциклом з коляскою в райцентр. Стоячи біля хвіртки, мати витирала наміткою очі й махала доньці рукою, а батько понурено й зосереджено длубався забрьоханим чоботом у масткому окрайцівському грязиві.

З тітчиним сусідом Славиком дівчина здибалася вже назавтра по приїзді. Років двадцяти п’яти, мамулуватий, незграбний в рухах і словах, він топтався біля воріт, лузав насіння й лупав своїм синьо-зеленим позирком на Христинку з виразом деякої, як їй видалося, образи. Нічого, крім усмішки Славик у дівчини не викликав, кілька днів вони лише теревеніли при зустрічі, Христинка жартуючи відбивала його незугарні заміри закласти тісніші стосунки, але після того вечора…

В самісінькому центрі містечка її оточило хамовите стадо, не інакше – обкурених чимось, недолітків так, що Христинка ледве відкараскалась. Ніхто не кинувся їй на поміч і наступного вечора Славик уже пригощав дівчину в кафе морозивом, а ще через день… Нічого, що виросла в селі – телевізор Христинка дивилася й знала, що почім у цім світі. І чого хлопцям треба, теж знала. І обкурених тінейджерів пам’ятала й бовдуруваті Льовині похваляння. А Славик був простецький і надійний. З ним вона почувалася захищеною.