Слава ЗСУ!

– Ну, чорної, білої, рудої… В нас удома попеляста.

– А сині бувають?

– Сині? Н-ні, подруго... Сині коти мені поки що не траплялися.

– Я чогось переконана, що в дитинстві в нас була синя кішка.

– Навряд.

За кілька днів Надійка наважилась віднести батькові вечерю сама. Не слід зупинятися на досягнутому – вперед! Цілковито подолати пітьму вона не зуміє, але завдати їй ще однієї урази, захопити ще одну висоту – це Надійка зможе і це вона зробить!

Вона вже досить упевнено почувалася на кухні, головне, щоб кухонне причандалля знаходилось на своїх місцях, тож зготувати вечерю непоборних складнощів не становило. Перекрутила на м’ясорубці яловичину, підсмажила котлет, скришила салат, зварила й потовкла картоплю, все це розподілила по слоїках, картоплю, аби не захолонула, старанно загорнула в рушник і рушила в путь.

Вона вже вміла запам’ятовувати та пізнавати шлях за найдрібнішими ознаками: ось приступка – тут треба ставати обережно, аби не перечепитись; ось невеличка долинка – після дощу (хоча які цього літа дощі!) може вродитись калабатина; тут закінчується бордюр – перехрестя, правуй, дівчино, трохи лівіше – поворот. Дорогу слід переходити покволом, аби водії мали час розібрати, що перед ними незряча й пригальмувати. Та й хідником нічого мчати як на пожежу, а то налетиш на якогось тихого пішоходця, ще й палицею огрієш по ногах чи межи плечі!

Ось Надійка проходить неподалік вокзалу – чує, як оголошують прибуття пасажирського, ось прямує повз безлюдний зараз ринок, ось цукрозаводська колія, переїзд. Все правильно, вона не збилася й не заблукала. Звідси – пряма дорога до шосе, а там уже недалечко й завод.

Цього разу батько на втримався:

– Як можна? Сама! Та тебе сто разів могла збити якась чортова машина!

– Яка машина, тату – іду ж краєм! Я дуже обережна. Ну не сердься.

– Коли вже йшла, то чого не взяла з собою Сашка?

– Я хотіла сама. Ти розумієш…

– Доню, це ж так ризиковано!

– Я повинна, тату. Повинна! Я не можу просто сидіти вдома. Все життя сидіти вдома! Я не витримаю! Розумієш: темрява, це як хвороба. Якщо з нею не боротись, то вона засмокче тебе остаточно, наздожене й з’їсть, наче смердючий скажений лис!

– Але ж це дорога, це далеко, ніч… Може останешся до ранку тут? Я покладу тебе спати на кушетці.

– Ні, нічогісінько зі мною не станеться. А ніч чи день – мені однаково. Бачиш: я вдягнула ту світлу вітрівочку і мене добре видно.

Батько провів її до шосе й повернувся назад, туди, де їдуче тхнуло гарячою смолою і де заспокійливо гули вентилятори. Квапився, бо сьогодні привезли сирий бітум…

Сипнув і хутко стих ріденький теплий дощик. „Цікаво, – думала Надійка, – і звідки намалювалася в моїй голові ота синя кішка? Зафарблена, чи що? Дурня! Але ж я пам’ятаю блискучу повітряну кульку на ниточці, ляльку з золотобарвними косами, синю кішку… І чому неодмінно синю?”

Заглибившись у спогади, не помітила, як з м’якого, зволоженого дощем узбіччя, вийшла на асфальт і тільки потужний сигнал ваговоза нагадав Надійці про обачність. Відскочила притьмом убік, намацала палицею рятівний грунт, поруч, війнувши давким духом вихлопних газів, прошварготіла вантажівка. „Ти що це, дурко, – лайнулась, – жити набридло?” Далі вже йшла обережно, зосереджено, не відволікаючись на сторонні думки…