Слава ЗСУ!

Глава 7

Максим

Максим ішов попереду, намагався ступати м’яко, нечутно, хоча те в нього виходило не вельми, але навіть тоді, коли виходило – виходило намарно, бо слідом чвалав Славик і здіймав такий шарварок, наче це товкла копитами ціла череда корів; та ще й насіння лузав на додачу смачно й голосно.

– Заглухни, ти! – роздратовано кидав Максим. Славикова „череда” примовкала, але ненадовго.

– Ти що, блябуду, тихіше не можеш?

– Та… якось не можеться!

Стояло погоже літнє надвечір’я. Хлопці звернули з головної вулиці вбік і завулком вийшли на сусідню – довгу малолюдну вуличку, де ледь не біля кожних воріт стояли акуратні лавочки, погавкували в дворах пси, та сиділи на штахетниках бундючні, задоволені життям, коти.

Швидко сутеніло. Хлопці пішли посувом, зиркаючи, ніби знічев’я, через паркани, примічаючи, де що стоїть.

– Машини засікай! – шепотів Максим. – Машини!

– А може пізніше, – облишивши лузання, мимрив Славик, – уночі? Уночі – воно краще, а то заметуть!

– Не скігли! Зі мною нічого не бійся. І взагалі: ніколи нічого не бійся, блябуду, втямкував? Хай інші бояться!

– Ага, а як заметуть…

– Лопух ти, Гальмо! Цить!

З відчиненого вікна найближчої хати долинула знайома мелодія – починалась програма „Час”.

– Час, – сказав Максим.

– Еге, дев’ята.

– Час починати! Рвемо до того „москвича”!

Вони хутко повернулися на кілька хат назад і, відсунувши защіпку, прослизнули на подвір’я, посеред якого стояв зелений легковик. Поруч, зі страховидної буди витнулась ще страховидніша собача головиська.

– Гр-р-р-р... – почав було собацюра.

– Пс-пс-пс-пс-пс… – запискав Максим і псяюха перестав шкіритись, нахилив кошлату голову вбік, його писок набув зачудованого й розгубленого вигляду.

– Живемо! – підморгнув приятелеві Максим і знову запискотів до собаки: –Пс-пс-пс-пс-пс…

Поки подивований пес розмірковував, що воно означає і як йому на те реагувати, Максим пірнув у авто, щось там покопирсався й скоро подав Славикові магнітолу, з якої звисали обрізані дроти:

– Держи, канаємо!

– А якби хтось вийшов? – прошамотів захрипло Славик, коли були вже на вулиці.

– Та хто ж зараз вийде, бовдуре! Надзвичайний стан, „гекачепе” – всі попримерзали до теликів! Та їм теперки хоч бомбу перед ворітьми підривай – і то ніхто не почує!

– Хи-хи, – звеселішав Славик. Справді – хоч запали! Слухай, а що воно за звір – „гекачепе”? Я щось чув, але не допетрав.

– Ну, вшурупуєш: хочуть порядок у державі навести. А то такий бардак! Хазяїна нема справжнього, січеш? От уяви, що вчителька вийшла з класу й залишила вас самих – що почнеться?

– Хи-хи, – ошкірився, уявивши картину, Славик, – розгром!

– Отож. Так і в державі. Ну а поки ще порядку не навели, то ми з тобою трошки, блябуду, підхарчуємось! Мерщій на той бік, там, я бачив, „жигуль” стоїть!

Поверталися з „операції”, завантаживши до лахманної торби шість автомагнітол з оберемком динаміків до них, два електронних годинники на батарейках, дві гарні саморобні ручки від важеля перемикання передач, солідне шкіряне (порожнє, шкода) портмоне, кілька люстерок на „присосках”, кілька ножичків, викруток, запальничок, пачку дорогих сигарет та пригорщу іншої мілкоти.