Слава ЗСУ!

– Учись, Гальмо, поки я живий! – повчав приятеля задоволений Максим. – Працювати не треба – хай дядьки собі вкалують. А ти іди й бери, на що око впало. І ніколи не бійся. А в разі чого – бий першим, затямив? І грошей не жалій, є – пусти на вітер, отримай насолоду! А завтра дасть Бог день – дасть і харч. Усік? Бог, Славику, не фраєр!

– І як ото в тебе виходить, з собакою?

– А, – реготнув Максим. – Класно, правда? Іван показав! До будь-якого вовкодава підходиш – і хоч би що!

Головною вулицею вже не йшли – повертались околичними, поза Тікичем, й уже геть було дістались Максимової хати, коли назустріч їм трапився Солома – місцевий „корольок”. Сунув вибіленим місяцем шляхом з приятелем, обох похитувало, видно добряче закинули десь за комір. Але колькі злобливі Соломині очі ніколи не хміліли. Він одразу зафіксував і занепокоєний вигляд юних злодіїв, і шаньку, яку Гальмо марно ховав за спиною.

– Салам, Максе! Що, на діло ходив? Бачу, бачу.

– Та ні. То ми з Гальмом…

– Ша! Ану показуй!

Куди було тягатися Максимові з Соломою, того навіть дільничний остерігався! Довелося розколотись. Солома похвалив. Посміялися з приятелем над вигадливістю підростаючого покоління – точно вирахували, шибеники, коли на діло рушати! Дружньо поплескав Максима по плечу, але своє взяти не забув – вибрав найкращу магнітолу. Що поробиш – закон!

Назавтра Славик примчав до Максима – ділити здобич. Зашившись на горищі сарайчика, вони одну за одною дістали магнітоли, висипали з торбини інший гармидер. Одну магнітолу взяв Солома, тож залишилось п’ять. Не довго вагаючись, Максим відклав собі три, а дві підсунув Славикові.

– А чого це мені дві? – нахнюплено поцікавився Славик.

– А того, що п’ять на два не ділиться, телепню!

– Тоді кинь мені щось друге, взамін.

– Чорта лисого! Я діло організував, все зробив, ти, вважай, тільки збоку манячив – мені й належить більше!

– Ти обіцяв порівну!

– Воно б і було порівну, – Максимові вривався терпець, – якби не наскочили на Солому, а так нехай тобі буде менше!

– Ти обіцяв порівну! – гнув своєї Славик, набусурманившись і поклавши розчепірену п’ятірню на одну з трьох Максимових магнітол.

– Ану прибери клешню, недоумку! Кому сказав, а то…

– А то що?

Максим бацнув приятеля в плече. Та Славик був кремезнішим. У відповідь так пригостив Максима, що той відлетів убік ще й боляче жахнувся головою об крокву.

– Ах ти зараза!

Максим кинувся на Гальма, збив того на поміст, під руку трапилось замурзане Славикове вухо й Максим щосили його крутонув. Славик по свинячому кувікнув і вхопився своєю рукою за Максимову. А тому тільки цього було й треба – ребром іншої долоні він щомога влупив супротивника під ребро. Славик протяжливо мукнув, але Максимової руки не випустив. Вони злютувалися в пелех, покотились в один бік горища – в інший. Проти наглої снаги Гальма були Максимова злість і зухвальство. Це й допомогло йому врешті так зацідити приятелеві в тім’я, що Славик на якусь хвилю аж очманів. Тоді замотав довбехою, зиркнув на Максима диким запліснявілим зором:

– Ну, ти того… й мізки вивалиш!