Слава ЗСУ!

– Мізки, в тебе? Не сміши! – перекривився, відхекуючись, Максим. – А що поліз воюватися, то я в тебе ще одну магнітолу заберу, отак! Та не скній, блябуду. Кентуватимешся зі мною – матимеш іще того порохна! На ось тобі навзамін запальничку!

Глава 8

Христинка

Голінною твердою ходою Христинка перетнула широку вулицю, провулок вивів її на залізничну „вітку” й дівчина рушила попід нею стежечкою. Там, за ставком, треба перейти на іншу колію, яка й виведе на забудовану химерними іржавими конструкціями, містину, власне, на асфальтний завод. Вчора Христинка вже тут була, тож сьогодні крокувала швидко, переконана була, що перебуває на вірному шляху. Можливо – і в переносному розумінні також.

На завод її вивів Закуска.

Колись, Христинка була ще тоді маленькою, жив у них кіт Мартин. Неповороткий, вельбучний. Ніхто не пам‘ятав, аби він спіймав бодай однісіньку мишу. І водночас Мартин ставав надзвичайно спритним та нахабним, коли треба було поцупити, скажімо, січеник зі столу. Ну а вже, як до хати приносили свіженьку рибку… Гляди не гляди, виганяй його тоді не виганяй – однаково хоч дрібненького пукасика та потягне!

Закуска виявився схожим на Мартина: ледачкуватий, забарний, але десь на споді його метушливих, помережаних червоним очей, вгадувалася спромога миттю кинутись на здобич, зцупити котлету… Щоправда, Христинка розгледіла те лише згодом. А спочатку перед нею постало занедбане, зареп’яшене подвір’я в кінці надокучливо довгої (там уже й асфальт закінчився) закрутистої вулички. Посеред дворища стояла білена востаннє років дванадцять тому, приземкувата хатка під темним від часу й негоди шифером, а біля відчинених (скорше – відхилених) дверей хатки на дротяній сітці від ліжка, що лежала прямо на землі, спав чоловік, котрий і був, очевидно, Закускою. Христинка ступила на подвір’я, підійшла до сплячого:

– Здрастуйте!

Господар, який досі розкішно хропів, несподівано швидко прокинувся та, повернувши рясно й безладно вкриту рослинністю голову, оглянув дівчину закаламученими блідаво-зеленими, з прожилками, очима. Хтозна, яке враження справила на нього Христинка, але закінчивши огляд, він звівся на своєму ложі й, вишкіривши попсовані жовті зуби, дурнувато гигикнув.

– Здрастуйте! – повторила Христинка. – Мені треба з вами побалакати.

– Ги-ги, – знову ригнув Закуска й до дівчини долинув могутній запах багатоденного перегару.

Отут і догледіла Христинка в хворовитих його очицях щось від Мартина:

– Ось, сто гривень. Вони будуть вашими, якщо дещо мені розкажете.

– Ги-ги. З яких це пір Закусці почали приносити зранку на опохміл сотку?

„Мартин” зреагував і Христинка продовжила:

– Уже давно не ранок, шановний. То що, є бажання калимнути?

– Ги-ги. Певно хочеш винюхати щось про ті машини? – зметикував Закуска.

– Вгадали.

– А як узнала?

– Міха Баран проколовся.

– Ги-ги. От баран! Але я ті тачки не крав! Вони стояли нічийні, без хазяїв.