Слава ЗСУ!

– Не бійтеся, я не з міліції. То може почнемо?

– Ги-ги. А за цицьку даси мацнути?

Чого-чого, а такого викруту Христинка не чекала.

– Що?

– Даси полапать за цицьку – розкажу. Начорта мені сотня – однаково проп’ю. А от за цицьку…

Христинка зціпила зуби.

– Не дам. А сотню могла дати. Бачте, ось вона. Та якщо не хочете… – дівчина зробила крок до хвіртки…

– Стій! Ги-ги, то я для хохми. Гони свою сотку, за сотню Закуска не те що розкаже – роман напише!

– Спершу викладайте…

В селі, біля якого живе, лисиця курей не краде. Закуска добре пам’ятав цю мудрість і тому, хоч і не був лисицею, а курей ходив красти аж у Расаву. Один-два рази на тиждень, коли раніше, а коли пізніше, але неодмінно після смерку, брав під пахву мішок, виходив на шосе й тарабанився на село, до якого було кілометрів чотири. В Расаві вишукував непоказні хатки, похилені курники та сарайчики, господарями яких явно були люди немолоді, й чинив свою орудку цілком професійно. Поцупити курку – це тобі не цибулю з чужого городу вкрасти і далеко не кожен до цього діла годящий. Коли крадеш курей – головне, щоб ті не зчинили рейваху. Тут потрібна виняткова вправність, особлива чутливість пальців, аби затиснути курці дзьоба до того, як вона закудкудакає. А далі – то вже справа техніки – шию зозулястій круть – і в торбу! Воно, бізнес такий собі, але Закусці на випивку й, ги-ги, на закуску вистачало. Останнім часом, щоправда, стривожені расавчани посилили заходи безпеки: псів стали прив’язувати біля самих курників, світло залишали увімкненим на подвір’ях; все трудніше й трудніше було працювати, та Закуска тримався. Шкода було залишати освоєну територію.

Тієї ночі він звично чимчикував знайомим шляхом, помугикував – відчував, що сьогоднішня ловитва вдасться. Трохи забарився, тож налягав на ноги – хтозна, як воно там обійдеться, а назад треба встигнути до розсвітанку. Поминувши асфальтний завод, кроках у ста попереду, на узбіччі, помітив темний обрис легковика. Ну стоїть собі авто й стоїть, може водій спинився покимарити – часина ж пізня. Але коли підійшов до автівки – повз нього прогуділа саме височенна громіздка вантажівка і в потужному світлі її фар Закуска виразно побачив, що салон легковика порожній. І ще не звернув на це особливої уваги, мав бо свої клопоти – рушив далі, але за два десятки кроків таки спинився. Чудно: ніч, машина на обочині й ніде нікого. Може хазяїн вискочив справити потребу?

Аби не стриміти на асфальті, збіг у канаву, трохи підійшов до таємничого авто, став. Хтозна, скільки сплинуло часу, либонь чимало, бо Закуска почав уже потроху мерзнути. Біля автівки нікого. Сторожкими кроками, помалу, підійшов до автомобіля, видерся з канави, постоявши якусь хвилину в нерішучості, торкнувся холодного лискучого металу. Тиша. Обійшов навколо, озирнувся й тихенько потягнув на себе ручку. Неголосно клацнув замок і двері відчинились. У тьмяному світлі фар далекої автівки побачив у замку ключа. Рука, якою притримував двері, затремтіла, сполоханим зайцем заколотилося в вузьких грудях серце. Це тобі не расавські кури! Тут, якщо по розумному змоторити, то й довіку можна про шмат хліба не тривожитись! І про пляшчину! Глибоко зітхнув, набрав повні легені повітря, ніби справді намірявся пірнути в воду, і пірнув за кермо.

Вже сім років минуло, як спровадили його за пиятику з автопарку, але навичок не втратив. Ногами легко відшукав педалі, долоня звично впала на важіль перемикання передач. Гризла душу думка, що авто несправне, тому й полишив його господар посеред шляху, але легковик завівся з-півоберта. Закуска увімкнув передачу, додав газу та круто розвернув нічийне авто у протилежному його попередньому рухові напрямку. Увімкнув світло й кинув легковика в померки.