Слава ЗСУ!

„Фольксваген” Закуска сховав у вахутинському лісі, а сам прителіпав додому вимучений аж на ранок. Вирішив: нехай трохи вляжеться, а тоді пережене знахідку в надійне місце й… ну, там буде видно. Може розбере на запчастини, або й на цілого шарабана купець знайдеться, побачимо!

Ну, а поки влягатиметься – хряцати теж треба й наступної ночі Закуска знову вирушив у Расаву, зачекалися вже там на Закуску курочки! І яким же було його здивування й навіть неабиякий переляк, коли точнісінько на тому ж, „учорашньому”, місці Закуска знову побачив легковика! На мить йому навіть здалося, що це „фольксваген” повернувся якимось таємничим робом назад! Проте, підступивши з острахом ближче, втямив: ні, це інше авто, власне – таксі. Що за потороча! Невже оце навмисно для Закуски хтось щоночі залишає тут по тачці з ключиками? Як би там не було а, пересвідчившись, що таксі порожнє, Закуска скочив на водійське сидіння й погнав легковика до вже знайомого місця в лісі. Що більше, то краще! А чого, може одне авто Закуска оставить собі! Перефарбує, змінить номери. Якось же вони робляться, такі справи.

І третьої ночі Закуска знову вирушив на шосе! Шпацирував уже не по курочок, що йому ті курочки! Перебував у твердому переконанні, що на шосе його знову чекатиме легковик. Але легковика не було. Може сьогодні вихідний і приз з’явиться наступної ночі? Та й назавтра на звичному місці, яке зробилося вже для Закуски рідним, було порожньо. Прокачавшись у запорошеному пришляховому бур’яні до третіх півнів, він ні з чим повернувся додому. Лафа скінчилась… А через двадцять чотири години, сердитий, знову рушив у путь, рішуче поклавши собі, хай там що, хай там стоїть собі на узбочині хоч автобус, а дійти таки до Расави. І даремно. Чи то пильність послабив, запікшись коштовними знахідками, чи кваліфікацію почав втрачати, але расавчани Закуску впірвали, відбанили й, разом з важкуватим клунком „речдоків”, доправили бездольного в міліцію. В райвідділі ще додали та й вишпурделили під ранок за двері – що з Закуски візьмеш!

– Ги-ги! – втішений Закуска м’яв у мастких долонях обіцяну стогривневку. – Ледве дочовпав я тоді до хати, та й прочеврів трупом аж два тижні, поки ребра позтулювались! Добряче вони мене тоді відхекали, надто расавчани. Через те й машини не переховав, як намітив, через те й пішло воно все сторчака. І тачки втратив, і до Расави тепер не долізу – в боці пече. Он бильця навіть від койки в чермет відтаскав – копійки потребував на це… на ліки. Та тепер уже підлікуюсь. Ги-ги, а чиї то були машини?

– Мої, – відповіла Христинка й залишила Закуску сам-на-сам зі спогадами про втрачену маєтність та з несподівано отриманою частковою компенсацією за її наглий збиток.

Вона знайшла те місце. Послуговуючись Закусчиними настановами, вийшла на шосе, поминула поворот на асфальтний (від шосейки виднілися націлені в безхмарне небо руді труби та вряди-годи повівав різкий запах гарячого асфальту), відрахувала сто з лишком кроків і зупинилась. Десь отут. На землі вона навряд чи що знайде, минуло вже досить часу, хоча спробувати треба. Ні, ніяких загублених предметів, розчавлених недопалків, ніякого сліду. Чому ж вони тут стояли? По один бік шляху – поле, по інший – теж поле, лише віддалік, за городами, видно крайні хати макарівської околиці. Якби Максим, чи хто б то не був, хотів потрапити до якоїсь із хат, то ледве чи кинув би автомобіль так далеко. Та й прошкувати через поле втомливо. Ні, схоже, що лишені на обочині авто не мають до тих хатів ніякого стосунку. Асфальтний? Завод значно ближче, он звідси, з пагорка, добре видно його іржаві конструкції. Але які справи могли бути в Максима на цьому заводі? Напевно, що ніяких. Щодоби повз це місце проїздять сотні, а може й тисячі машин, водії більшості з них і не помічають якогось там залізяччя. Та перевірити треба. Досі вона все робила правильно й надалі не слід нехтувати навіть наймізернішим натяком на слід. А з іншого боку – хіба має вона ще якісь варіанти?