Слава ЗСУ!

– А як його звати? – спитала Христинка.

– Та як же ж? – перезирнулись жінки. – Таке чудернацьке ім’я…

– Не Інокентій?

– Воно, дочко, воно – Інокентій!

Глава 8

(продовження)

Христинка

Гроші. Христинка вперше подумала про гроші. Чи не стали вони причиною Максимового зникнення? Він на щось натякав, обіцяв, що скоро їхнє життя зміниться, обіцяв великий білий будинок на березі моря. Вона сприймала те як жарт… І от він зник, його авто знаходять неподалік від асфальтного заводу, а робітник, який у ніч зникнення Максима був на зміні, невдовзі везе свою доньку за кордон, де їй роблять складну (тож і дорогу) операцію. Чи є тут зв’язок, чи Христинка його лише вигадує?

Сутеніло. Дівчина зайшла на нічим не обмежовану територію заводу й рушила поміж химерними металевими громадинами туди, звідки линув до неї низький мірний гул і тхнуло пекучим запахом гарячого бітуму. Ще вчора вона бачила за ваговою кілька великих, як залізничні цистерни (може то й були залізничні цистерни) ємностей, унизу яких, в круглих отворах, палахкотіло синьо-жовте газове полум’я. Звідти й гуділо. Поволі підійшла до ємностей і біля однієї з них помітила невисокого, сутулуватого чоловіка в спецівці. Той розглядав щось на металевій панелі, де тремтіли на круглих і прямокутних циферблатах приладів стрілки. Помітивши гостю, підійшов.

– Добрий вечір, – привіталась Христинка.

– Добрий вечір, – відповів робітник тихим протяжливим голосом, в якому вирізнялося приємне прокволисте „р”.

– Ви Інокентій Безкровний?

– Так.

– Мене звуть Христина. Хочу з вами поговорити.

– Про що? – звів брови Інокентій.

– Дуже прошу. Я не загаю вас надовго.

– Ну пішли, – робітник запросив її до знайомої вже Христинці виноградної альтанки. Посідали навпроти одне одного за довгим, засланим лінолеумом, столом.

– Скажіть, будь ласка, Інокентію, – почала дівчина, – чи не знаєте ви людину на ім’я Максим Баглай?

– Ні, – стенув плечима Інокентій, – не знаю.

– А згадайте, в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте липня, коли ви працювали в нічну, сюди ніхто не заходив, не заїжджав?

Інокентій здивувався ще більше:

– Як ти знаєш, що я робив у ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте? Я й сам цього не пам’ятаю.

– Ваша вагарка дивилася в журналі. То як, заходив хтось?

– Ні, – впевнено й трохи глузливо відповів Інокентій. – Узагалі, за все літо оце ти в мене перша відвідувачка. А в чому, власне, морока?

– Розумієте, Максим… Максим Баглай зник безвісти. А мені відомо, що в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте липня він був десь тут, поблизу.

– Не знаю, – знову стенув плечима Інокентій. – Не бачив я ніякого Максима. Не бачив і не знаю. Вибачай, дівчино, – робітник почав підводитись.

– Заждіть! – підняла руку Христинка й він знову сів. – Ще одне питання.