Слава ЗСУ!

– Так, найближчим часом…

– Ох, Пашо, гляди, по лезу ходимо! Ти ж там своїх „дракончиків” регулярно підгодовуєш?

– Дракончиків? О, так... регулярно.

– Тож бо. А спробуй не нагодуй! То вони в тебе за склом, а акули навколо мене, Пашо, на волі! Й без намордників!

Пискнув відбій і Павло Павлович тихо повернувся в спальню. Ранок починався з паскудства, зачин якому було покладено вчора. Паскудства множились, громадились, він майже фізично відчував їх натиск. Глянув на дружину. Молода повабна жінка спала глибоким безклопітним сном. Колишня, з якою пройшов і Каракуми, і Прибалтику, й Німеччину, з якою виховав двох, дорослих уже й самостійних синів, і з якою тихо розійшовся кілька років тому, завжди сопіла. Те її сопіння в’їлося йому в мізки навіки, а це, бач, спить беззвучно, як дитина. Учора вона прийшла пізно й виразного пояснення своєї тривалої відсутності чоловікові так і не дала. Все значніших і помітніших зусиль вартувало Павлу Павловичу утримувати комизливу „половину” біля себе. Її фантастичні забаганки, невмотивовані трати, які він ледве встигав покривати, виводили з рівноваги, дратували, але що міг удіяти! Віра, це молоде легкодумне створіння, сукало зі свого грізного відлюдькуватого чоловіка мотузки, а він з’їдався, терпів і… кохав. Як тільки й здатен п’ятдесятирічний чоловік кохати жінку, котра молодша від нього вдвічі.

Раптом згадав, що так і не подзвонив генералові. Знову залишив спальню, набрав номер і, перепросивши за ранній дзвінок, поділився з давнім приятелем ще однією своєю гризотою. Генерал Прокопенко пообіцяв підсобити.

Лягати не було вже сенсу, тож вирішив навідатись нагору. Так, його „дракончики” перебували за склом. Ось килимова габонська кассава – шкіра ніби розфарблена художником-плакатистом – помітна, пишнобарвна. Бувало, Павло Павлович умисно її дратував (звісно крізь скло!) й тоді вона роз’ярено надималась, ставала ніби схожою на продовгувату повітряну кульку, а візерунок на шкірі видавався ще розкішнішим! Ось укоханка індійських факірів – кобра. Змія досить розумна, сказати б – цивілізована. Навіть окуляри має, правда на спині й перевернуті догори. Господар любив спостерігати, як вона кидається на здобич – невеличка ефектна пауза, ніби змія дійсно працює на публіку, меткий кидок і – безталанна мишка, або горобець, яких постачали Павлу Павловичу автохтони сусіднього сільця, без сліду зникає в пащеці аспида. Краса! Ефа, або, скажімо, мамба паузи не витримують – цим гадам шляхетність непритаманна.

Глава 9

Темрява

Батько щосили намагався говорити спокійно, але Надійка відчувала, як він труїться.

– Доню, є один благодійний фонд, який помагає інвалідам, хворим і таке інше. Я туди писав й оце получив відповідь. Власне – запрошення на співбесіду. Мені треба з’їздити в Київ.

– А я?

– Покищо запрошують мене самого. Не будемо нічого гадати, але тримай за мене кулачки.

Вранці він пішов на електричку, а Надійка залишилась сама. Тихо снувала з кімнати в кімнату, оброблялась на кухні, прибирала, але думки маяли далеко:

Невже? Невже настане мить і темрява, яка конвоює дівчину майже все її свідоме життя, щезне? Невже Надійка побачить? Побачить хмари, побачить квіти, тварин, людей? Ні, це неможливо! Це нездійсненно, нічого й думати. Нічого сподіватися, аби не пізнати потім ядушливої порожняви розчарування. Надійка вже звикла, вже навчилася існувати в пітьмі, навчилась її майже не помічати. Майже… Така її планида й нічого тут не вдієш. Он тато обіцяв навіть підшукати для Надійки роботу. Вдома. Може ж вона склеювати там якісь конверти, абощо. Житиме з батьком, зароблятиме на кавалок хліба. І раптом якийсь фонд, якесь сум’яття, якась надія… Невже є люди, готові просто взяти й викласти на її операцію п’ятдесят тисяч доларів, а саме таку суму називав той шепелявкуватий офтальмолог? Не віриться. Так не буває. Ні знайомств ні зв’язків і раптом… Ні. Увечері батько повернеться й скаже, що йому відмовили: фонди вже розподілені, бюджет обмежений, їхній випадок не найтяжчий… Та хіба мало знайдеться підстав для відмови!