Слава ЗСУ!

Нічого. Вони просто житимуть собі далі. Вдвох. Батько ж казав, що крім неї йому ніхто не потрібен, а Надійці й поготів. Хоча… Якби… Які сонцесяйні видива бачаться їй у снах! Малинові трави, строкаті дерева, зелене сонце на променистому золотавому небі… Вона вже й забула, як це виглядає насправді. Ні, не варто. Нічого не буде. І нічого дарма надіятись. Облиш, дурко. Займись ліпше чимось путнім. Приготуй вечерю. Он батько повернеться голодний.

Він зайшов у хату, коли вона саме заправляла суп.

– Надійко!

– Що?

Почувалася цілком спокійною. Спокійною та незворушною, мов брила. Зараз він скаже, що нічого не вийшло й вони сядуть вечеряти, Надійка вчасно все приготувала. (Чому ж серце бабахкає так несамовито?)

– Готуйся. За тиждень їдемо на операцію. В Німеччину.

Вона злякалась. Якщо пташку багато років тримати в клітці: обходити, а потім зненацька випустити, хіба вона не злякається? Хіба не кинеться перелякано назад, до знайомої затишної клітини? І Надійка кинулась, метнулась, як те переполохане пташа, до тихого, звичного, в той момент майже рідного, мороку:

– Ні! Я… Я боюсь…

– Ну що ти, дівчинко! – він притулив її, розхвильовану, до себе. – Я ж буду рядом, не відходитиму ані на крок. І потім, уяви: тобі кажуть: розплющ очі – ти розплющуєш і бачиш!

– Оцього я й боюсь. Бачити.

– Я тобі поможу…

Вночі вона довго не могла заснути. Лежала, згорнувшись калачиком і думала. Це ж тепер вона зможе все побачити! Не уявити, а побачити насправді! І батька, і свою кімнатку, і вулицю, й Сашка, і його заповзятливу сестричку, і автомашини, й книжки, і вбрання; пересвідчиться нарешті, чи є на світі сині коти, згадає забуті кольори. Врешті… вона побачить себе! Яка вона? Вродлива, чи не дуже? А як бридка? Та ні, Свєтка казала, що нічого. Боже, невже це станеться?

Поступово страх відступав і її охоплювало велетенське, нестерпиме й всепоглинаюче жадання – бачити!

У Штутгарт летіли втрьох. Третім був Віктор Теофілович – той самий шепелявкуватий офтальмолог з Києва.

Найперше й найбільше, що вразило Надійку в Німеччині, була повна відсутність запахів. Цілковита, стерильна відсутність будь-якого запаху, бодай наймізернішого повіву. Надійка ніби провалилася в вакуум. Вона боялась ступити, цілком правдиво відчуваючи під ногою прірву.

– Ну-ну, – підбадьорював батько, – сміливіше!

В клініці теж не відчувалося звичного лікарняного духу. Тут порожнеча видавалася ще досконалішою. „Гутен так! – Гутен так!” – чулося раз-по-раз то з одного то з іншого боку, але людей, які вимовляли ці слова, Надійка не дознавала. Ніби слова народжувались самі по собі, з порожняви. А ось і звичне крісло й звичний метал біля скроні. Притишений говір чужою мовою, шарудіння паперів, ледь чутне гудіння приладів. Віктор Теофілович, котрий володіє, як з’ясувалося, німецькою, перекладав:

– Кілька днів потрібно для підготовки. Не більше тижня. Треба провести деякі процедури, отримати результати аналізів. Юна фройлян лежатиме тут, а батько поживе в готелі при клініці. Не тривожтесь – все входить в оплату. Доктор Леманн каже, що випадок непростий, але такі операції для нього не первина – дев’яносто п’ять відсотків перемоги гарантує!