Слава ЗСУ!

Самої операції Надійка не пам’ятала. До її лиця притисли маску, кілька разів вона вдихнула зіпсуте якимось неприємним запахом (Нарешті хоч такий запах!) повітря й миттєво відчула, що летить у безодню. Падала б туди хтозна скільки часу, якби не усвідомила, що хтось тримає та стиха поплескує її долоню. Батько!

– Надієчко! Чуєш мене?

– Чую, – прошепотіла непокірними губами. Ні, вона нікуди не летить, вона нерухомо лежить на ліжку, поруч батько.

– Ти тільки не хвилюйся – все норма. Зараз сестричка зніме пов’язку й ти побачиш…

Господи! Хіба операція вже скінчилась? Коли? Вона побачить? Зараз? Прямо зараз?! Несамовито закалатало серце, затремтіли губи…

– Ну-ну-ну. Спокійно. Я коло тебе, все чудово. Операція пройшла вдало. Ну, готова?

– Готова! – прошепотіла відчайдушно, видихнувши повні легені палахкого повітря.

Ось чиїсь пальці торкаються її обличчя, знімають пов’язку, яку Надійка відчуває лише останньої миті…

– Ну, донечко… – батьків голос бринить. Тепер зрозуміло, що він хвилюється чи не дужче за неї.

Вона помалу розплющує очі…

Що це? Пам’ять панічно нишпорить у розмитих, майже зітертих, дитячих спогадах і безпорадно знічено задкує. Її очі, її видющі очі насторожено й сполохано вдивляються в безбережне біле тло (Так, це ж білий колір?) і в теж білий, лише трохи темніший за тло, квадрат прямо перед нею. Що це? Чому вона не бачить батька? Чому вона не бачить нічого, тільки цей загадковий білий квадрат (Це ж квадрат?) на загадковому білому тлі? Щось не так? Щось не вийшло? Темрява залишилась, просто з чорної обернулась на білу? І раптом десь збоку її новонароджені очі вловлюють невиразний рух. Надійка відводить від загрозливого білого квадрату погляд…

Боже! Та це ж просто стеля! Стеля, а той білий квадрат, то певно вимкнений на день плафон! А ось люди. Стоять і дивляться на неї. А оцей, вдягнений не так, як інші, чоловік з глибокими темними очима на довгастому обличчі, який сидить біля ліжка, тримає Надійку за руку й плаче – це її батько. Ось уже й вона плаче. І медпрацівниці в блакитному, з білими комірцями й манжетами, вбранні плачуть. А інший чоловік, без жодної волосини на кулястій голові, уважно дивиться на Надійку та щось тихо говорить незнайомою мовою. Вона нічого не розуміє, вона вже знову нічого не бачить, бо взір геть осліплюють рясні недоречні (хоча, чому недоречні?) сльози й вона стуляє набубнявілі повіки. Але це не назавжди. Сльози висохнуть і будь-якої миті Надійка знову розплющить очі й бачитиме. Бачитиме!

Бачитиме!!!

Світ! Який він безмірний, який прегарний, який кольоровий! Куди там її недолугим сіреньким нічним видінням! Сущі барви значно сочистіші, несподіваніші! Надійці не можна ще підводитись і тато вивозить її на візку в невеличкий садочок при клініці.

– Це що?

– Троянди.

– А чому вони не пахнуть?

– Не знаю. Тут чогось ніщо не пахне.

– Умгу, я теж звернула увагу. А то що за дерево?

– Дуб. Бач, яке в нього листя? А це клен, а ото ялина.