знайди книгу для душі...
– Яка гарна. Будинки. То багатоповерхові будинки?
– Так, багатоповерхові будинки. А он машини. А там, бачиш, на естакаді, чи як воно – поїзд.
– Боже, а в нас удома теж усе таке яскраве?
– Ну, може не таке. Але там своє, звичне. Ось побачиш. Ти все тепер побачиш, дочко!
Надійка розглядає себе в люстро: безкровне обличчя, либонь воно виглядає безкровнішим, аніж насправді, тому що обрамлене чорним, аж зір у ньому тоне, лискучим волоссям; тонкі батькові губи, уважні карі очі, які так довго бездіяли. Під очима – побічний наслідок зцілюючих діянь доктора Леманна – великі сапфірові півкола. Веселіше, подруго! Не варто так пружитись. Ану, яка в нас посмішка?
Я таки поборола тебе, гадино! Здолала й розчавучила, як відразливу, позбавлену тепла, прояву! Більше ти мені не застуватимеш!
Доктор Леманн говорив розважливо й монотонно. Віктор Теофілович ледве встигав перекладати:
– Тиша, спокій, повноцінний сон, повноцінне харчування. Операція минулася без ускладнень, та реабілітаційний період має надзвичайно важливе значення. Ніяких хвилювань, перевантажень, стресів. Покищо ніяких фізичних вправ. Нам довелося втрутитись у роботу стовбура головного мозку, а це вельми тривка субстанція… Це дуже серйозно. І – щомісячний огляд у шановного доктора… ну, себто в мене, – закінчив Віктор Теофілович.
– Ауфідерзеєн, кляйне фройлян! Ауфідерзеєн!
Глава 10
Максим
Максим пхнув двері й зайшов до бару, єдиними відвідувачами якого цієї ранньої часини був Солома та двоє його „шісток”. Запхавши руки в кишені, підійшов до трійці, що отаборилася за крайнім столиком.
– Чого звав?
– Борзиш, Максе! – під брунатно-муругою шкірою обличчя „авторитета” нервово заходили жовна.
– Та ти шо!
– Борзиш! Старших не вшановуєш. Що, кортить, аби роги попідтерпужували? Зробимо!
– Навряд, Соломо! Ти вже своє, мені здається, блябуду, відтерпужив! Все, для цього кликав? То я пішов – ніколи!
– Гляди, козлику! – в похриплому Соломиному голосі ржаво деркало, – по лезу ходиш!
– Твоє лезо давно затупіло, Солома! Будь!
„Шістки” сунули слідом. Максим пантрував їх боковим зором, ідучи в напрямку стадіону та зовні безцільно роззираючись вусебіч. Він їх не боявся. Часи Соломи минули – це розуміли всі, окрім самого перебутого лисянського „короля”. Солома зістарів, спився, та й сколоті вени ні бадьорості ні здоров’я не додавали. Авторитет „авторитета” хлянув, коло його впливу звузилось і сягало хіба лише кількох найвірніших, так само хвористо-змарнілих, старкуватих прихвоснів.
Безжурно насвистуючи, Максим звернув до стадіону й рушив стежечкою, що ледве втиснулась між глухим стадіонним парканом з одного боку та густими, вітлистими кущами жовтої акації з іншого. Біля якогось корча спинився, поставив на карлюч ногу – розшнурувалася кросівка. Підтягував повороз грунтовно, не кваплячись, петелька за петелькою, і раптом ледь вловима тінь метнулася до нього згори… Та Максим був насторожі: міцно впершись у пень ногою, послав тіло вбік і назад, в’їхав спиною в чиїсь ноги й повалив отетерілого підлизня, який виявився зовсім не готовим до такого повороту подій, на землю. Водночас коренаста темна постать вивалилась з акацієвих кущів і, наче танк гусеницею, підім’яла другого „шістку”. Не дозволяючи нападникові оговтатись, Максим кілька разів заїхав тому в щелепу, а коли прихвостень спробував вивернутись – врізав ребром долоні під пахву. „Шістка” кавкнув, судомно хапнув повітря й прокволисто заскавулів. Тим часом Славик кількома могутніми духопелами молотоподібних кулачисьок спрямував у нокдаун другого.