Слава ЗСУ!

– Класно, Гальмо! – відхекуючись та зводячись на рівні, похвалив приятеля Максим. – Я ж казав, що вони попруть за мною, ха – як козли на заріз!

По кілька разів приятелі ще копнули знерухомлених Соломиних „гвардійців” носаками й рушили далі стежкою.

– Привіт Соломі! – гукнув Максим наостанок.

Взявши по корячку пива, запивали приключку, на відкритій веранді сірої запилюженої кафешки.

– Чув... Максе, – почав Славик, – в тебе які плани на вечір?

– Поки голо. А що?

– Та… печера потрібна. Годинки на дві.

– Що, знов якусь шалаву зняв? Ох Гальмо, Гальмо!

– Та… до сусідки небіжка приїхала. З Окрайців. То я її ніби той… закадрив!

– Ну куди тебе, кобеля, подінеш! – Максим поблажливо усміхнувся, – блябуду, приходь!

Пива виявилось замілко, заморили ще „піонерчика” сорокоградусної і, повернувшись додому, в запущений холостяцький „барліг” – по смерті матері Максим залишився єдиним його господарем, він задрімав. І проспав прихід товариша – за домовленістю Максим мав залишити хату зарані, аби нова Славикова любаска не стидалась.

– О, це ти. Пардон, друзяко – закимарив.

– Та… гм, ось… познайомся – Христинка.

– Здрастуйте! – чемно привіталася середнього росту, струнка, худа, наче лялька Барбі, русявка з довгим, зібраним на потилиці в хвостик, волоссям, і не по сільському витонченим обличчям, на якому вирізнялися трепетливі губи, рівненький носик і очі.

Таких очей Максим іще ніколи не знав! Велетенські бездонні чорні блюдця з розширеними, наче у кішки в темряві, зіницями позирали на нього допитливо, тривожно… і беззахисно. Її ламкий стан і її очі – то було ніби свічка, що жаріє десь на протязі – дмухни дужче й погасне. Та десь у глибокості блюдець-очей вгадувалась таємна сила, природа, стержень. Зовні непоказні, ці риси певно й не дозволяли свічці згаснути – підтримували її непевне але затяте горіння.

Неоковирним носорогом топтався на порозі Гальмо.

– То що, гм… той, гм…

– Так- так! – стямився Максим. – Проходьте! Я теперки побіжу – треба в одне місце…

Але дійшов він тільки до хвіртки. Зупинився, дістав сигарету, та не підпалив її, а побгав і викинув. І рішучо повернувся назад.

– Що?.. – визирнув на його стук розпашілий, червоний наче шпанка, Славик.

– Вискоч на хвильку. Балачка є.

Славик збентежено озирнувся в кімнату:

– А Христинка?

– Підожде.

Зійшли з ганку, присіли на поліно, яке бозна скільки років підпирало зсередини благенький паркан.

– Слухай, Гальмо, я оце прикинув: і що ти, власне, в ній найшов, у тій ходячій стрем’янці? Взятись ні за що! На біса вона тобі?

Славикове замішання дійшло краю:

– Щось я не допетраю – а тобі яка до неї зачепа?

– Ти от що, ти… ти мені її, блябуду, продай!

– Як?! – Славик роззявив рота, аж стало видно велике чорне дупло в кутньому зубі.