Слава ЗСУ!

– А так. Залиш її мені. Скільки ти хочеш?

– Хи-хи, – вибалушився Славик. – А скільки даєш? Мені, по правді, більше до нутра тілистіші.

– Сто ненашими!

– Сто баксів? В тебе є сто баксів? Звідки?

– Не твоє діло! То що?

– Хи-хи. Гони!

– Ось! – Максим добув з кишені згорнутий удвоє папірець. – Покищо п’ятдесят. Решту оддам пізніше.

– Е ні, чекай-чекай…

– Облиш, Гальмо! Хіба я тебе коли дурив? Сказав оддам, то оддам! А теперки: форца-форца – щезни!

Неквапно, аби не сполохати райську пташку, яка невідь-чого впурхнула до цього смітника, Максим відчинив двері. Міцно стуливши гострі хлопчачі коліна, Христинка сиділа на краєчку його зачовганого лежбища, а на колінах лежали такі ж міцно стулені „човником” долоні.

– А де Славик?

– Славик? Він пішов… по кадиво.

Максим взяв стільця й сів навпроти. Вона дивилась на нього нашорошено.

– Та ти не бійся, – всміхнувся підбадьорливо.

– Я й не боюся! А Славик… – її щоки змаковіли. – Він... кльовий.

Зненацька очі-блюдця виклично стрелили в нього з близької відстані – Максим майже фізично відчув їх тиск:

– Думаєш, я… путанка?

– Господь з тобою, – відповів розважливо. – Краще розкажи, чим займаєшся?

– Та от, – човники-долоні розлетілися врізнобіч. – Тітка обіцяє прилаштувати на пекарню. А то в нас, у Окрайцях, яка робота? Була ферма, молочна, й ту розтягли. А на пекарні платять – нічого. Робота, правда, нелегка, та мені не звикатися. А ти працюєш?

– Угу, – кивнув головою Максим. – Шоферую в райспоживспілці.

Замовкли.

Максим прислухався до своїх відчуттів і не тямив, що з ним діється. Ніби падав у якусь глибоку – преглибоку шахту, летів довго, нескінченно, напевно знав, що роз’юшиться всмерть, але те його зовсім не бентежило. Летіти було запаморочливо й любо. Ні, здогадався, – то не колодязь, то її очі-блюдця. Такі ж оглушливо-глибокі…

– А про що ти мріяла, коли була маленькою?

– Гм... вирости.

– Ні, справжня велика мрія в тебе була?

– Була. – Її розширені, як у кішки в темряві, зіниці розширились ще дужче. – Мама працювала на фермі. Щоранку взувала стопудові грязькі кирзачі й чвалала на роботу, а коли верталася – від тих її чоботиськів нестерпно тхнуло гноєм. І від самої мами перло гноєм, й уся наша хата просмерділася гноєм наскрізь. Запах гною в’їдався в тіло, в стіни, в меблі, в одежу… Мама крала на фермі молоко, щодня приносила банку – то воно теж відгонило гноєм. І мої чоботи смерділи, бо вичищала в них від свиней. А марила я жити у великому світлому будинку на березі моря – бачила такий у кіно, ходити його кімнатами в свіжовипрасуваному хрусткому білому халатику і, милуючись прибоєм, сьорбати на терасі каву. І щоб там була простора лебедино-біла ванна. Знаєш, є такі – прямо в підлозі. Аби можна було відмитися від гною! Я б сиділа, пила каву, а свіжий бриз куйовдив моє доглянуте волосся…