Слава ЗСУ!

У Максима кресонули очі. Раптом перехопило дух і хриплим від збентеження голосом він запевнив:

– Ти житимеш у великому світлому будинку на березі моря! Блябуду, ось побачиш!

Вони пробалакали ще годин зо три. Христинка розказувала про своє існування в Окрайцях. Про маму, яка йшла здому поночі, й поверталась поночі, і від неї тхнуло гноєм. Про батька, від якого смерділо солярою й який, бувало, повертався ще пізніше, а в жнива, то й узагалі не приходив іноді ночувати. Про город у шістдесят соток, на якому від весни й до середини літа вона невпинно й безуспішно виполювала невмирущі бур’яни: поки дорачкуєш до кінця – треба вже починати спочатку. Про важкелецькі цебри з гноєм, які витаскувала від свиней і які болюче довбли її по литках. Про безпросвітні сільські будні й навальні „празники”, коли мама, хлебнувши стопку, недоумкувато хихотіла, а батько, лигнувши з півлітра, рушав „розбиратися” з давнім своїм недоброзичливцем, двоюрідним братом – дядьком Семеном. Максим розповідав Христинці про п’яничку матір, про „татусів”, які змінювались щотри-чотири місяці, про кпини й образи сусідських хлопчаків та однокласників (він утім швидко позаконопачував їм пельки маслакуватими парубчацькими кулаками), про здерті краденими качанами в кров пальці…

Стояла вже пізня ніч, коли він провів її додому.

– То куди ж таки повіявся Славик? – згадала Христинка, вже біля тітчиної огорожі.

– А, – махнув рукою Максим. – Побіг по куриво!

Вони засміялись.

Славик терпів тиждень, а тоді нагадав про боржок. Максим відмахнувся – підождеш! Славик терпів два тижні й ще раз нагадав. Максим відмахнувся. Славик терпів місяць і знову прийшов за своїм. Максим психонув та витурив надоїдливого скиглія з хати. Більше Славик про гроші не нагадував. А коли до Максима приходила Христинка (а приходила вона часто), мовчки вставав і понуро брів геть.

– Та не туманій! – заспокоїв його якось приятель. – Скоро матимемо стільки бабла, що сто зелених буде нам, блябуду, хіба на вечерю! Я їду в Київ – кореш водієм обіцяє влаштувати, на маршрутку. Хочеш – рви зі мною!..

З часу тих подій минуло більше двох років. Виходячи з фешенебельного банківського офісу, Павло Павлович зашпортався трохи в дверях – раптом виникло бажання хряпнути ними щосили; утім, знав – не вийде – автоматика однаково причинить їх тихенько й акуратно. Підійшов до авто, але не сів, відступив убік, дістав „мобілу”.

– Це я...

– Слухаю! – йому здалося, що голос з мадярським акцентом звучить цього разу особливо неприязно.

– Гнилі справи. Мені відмовили у кредиті вже в другому банкові! Мені, чи не найваговитішому клієнту!

– Чи вірно я розумію, що посилку ти, гм… скажімо, загубив?

– Я докладаю всіх зусиль аби її повернути, та поки що… Але чому не дають кредитів? Нюхом чую – не обійшлося без команди згори.

– Правильно чуєш, Пашо, правильно!

– Але хто ж це на мене…

– Та кому ти в хріна зі своїми чайниками та каструлями потрібен! Тут пішла забава проти мене, а ми з тобою, Пашо, пов’язані сам знаєш як: я ні біса не вдію без твоєї підтримки, ну а ти без моєї й поготів, усьок? Ох, Пашо, я ж попереджав!

– Досі мені ще ніколи не відмовляли!