Слава ЗСУ!

– Хр-р-р – хах-хах-хах! А ти думала що, хр-р-хах! Думала, ти від нас утекла? Хр-р-р – хах-хах-хах! Х-хіба від нас втечеш?

Куля-страховиддя стрімко роздувається, росте; ось крім неї вже нічого не видно, й раптом вона, якось ніби сповільнено, з гидотним ляскаючим згуком, так камінець ляскає в гниловодь, вибухає. І натомість виникає безліч невеличких пухнастих звіряток з нестямними кровистими очицями та вузенькими гостроконечними зубками в довгастих писочках. Вони люто шматують безплотну Надійчину душу, їх з‘являється більше й більше і щораз вони накидаються на свою безборонну жертву усе нещадніше й жадібніше.

– Від нас не втечеш, – вгризаючись у Надійчину душу, верещать людським голосом злющі ненажерливі звірючки. – Від нас іще ніхто не втік!

– Хто ви, чого вам треба? – ремствує погризена Надійчина душа.

– Ха-ха-ха! – реготять оскаженілі вузькопискові хижачки. Ми – лозохвостики, ха-ха-ха! Від нас іще ніхто не втік, ха-ха-ха! Ми вічні, ми всевладні, ми неподоланні, ха-ха-ха! Ми лозохвостики! Ми не – здо – лан – ні-і-і!..

У відділенні невідкладної допомоги макарівської райлікарні задзвонив телефон.

– Швидка слухає.

–Ало, сталося нещастя. Молода дівчина… Зараз же потрібна поміч!

– Що з дівчиною? Прізвище? Адреса?

– Чорт, як же їхнє прізвище?.. Розумієте, це сусід забіг, попросив дзеленькнути на швидку. Щось із його донькою.

– Ну а адреса?

– Він сказав, що не треба адреси. Він поніс її вулицею Гагаріна вам назустріч, Він благав, щоб ви не барились!

Серединою порожньої нічної вулиці, босий, у трусах і в майці, жвавим кроком, а то й підтюпцем, біг-ішов невисокий, середніх літ, чоловік. На руках, міцно притискаючи до грудей, він ніс вдягнену в нічнушку нерухому, бліду як смерть, дівчину. Чоловік ступав, високо підвівши голову, з його глибоко схованих, невидимих нічної пори, очей повзли розпачливі сльози. Голова дівчини безвольно хилилася додолу й ритмічно погойдувалась. Нести дівчину було важко, м’язи на руках чоловіка натужно кучугурились і витатуйоване на його лівому плечі, поряд з великою літерою „Л”, серце, здавалося, ось-ось вибухне від натуги.

Під’їхала швидка.

– Спасіть її, – прохарчав чоловік, передаючи лікареві зів’яле дівоче тіло. – Благаю! Заберіть мою кров, моє серце, очі – все, що завгодно! Тільки спасіть, спасіть, спасіть… бога мать!

Глава 14

Інокентій

Баба Галя прислабнула – отруїлась рибою. Добре, хоч Христинки, через цілоденні вчорашні мандри, не було на тій нещасливій трапезі. Вночі хвору кілька разів вирвало й пронесло, а вранці вона лежала на своєму височенному металевому ліжку воскова, як мрець, вимучена й збайдужіла. Тимофіївна сиділа поруч і силкувалася поновити в товаришці інтерес до життя, напуваючи її якимось загадковим, гидкотхнучим виваром.

– Я ж її знаю, ту людину, – дрібно хапаючи повітря, скаржилась тихим голосом постраждала. – Завжди в неї рибу купую й нічого…