Слава ЗСУ!

– Піду на базар – я ось її вибатькую! – нахвалялась Тимофіївна.

– Не кажи. Нічого не кажи. Може та людина не винна, може це я не од риби.

– Еге – од сонця! Я вже їх знаю, тих торгашів! За копійку ладні людей потруїти.

Христинка порадила промити шлунок, але хвора лише махнула безсильно рукою:

– Цілісіньку ніч, дочко, мила, куди ще...

Увечері Христинка пішла на завод. „Нічого, – думала, мандруючи вже добре вивченим пішничком попід колією, – Максим нікому не потрібний. Ні живий, ні неживий – ніякий. Певне – сирота. Нема в нього ні високих свояків, ні оборонців. І в мене нема. Та я не відступлюся. Хай там хоч що, а дійду до кінця! Я окрайцівська, а окрайцівські – вони затяті. Сьогодні ж знатиму правду, сьогодні все має з’ясуватися… Хай там що!..”

Але на заводі вона знайшла зовсім іншого робітника, не Інокентія. Цього білоголового парубійка Христинка бачила, коли вперше приходила сюди вдень. Молодик сидів в альтанці та хрупав яблуком.

– Добрий вечір, а де… – вона раптом усвідомила певну двозначність своєї появи. – А де дядько Інокентій?

– Дядько? – В погляді, яким нагородив її білоголовий, висвічувала прозора іронія. – Його сьогодні нема – відпросився. В нього донька злягла.

– А коли буде?

– Назавтра обіцявся вийти. В ніч.

Рівно через добу (Баба Галя трохи оклигала, хоча лежала ще охляла, висушена, крізь шкіру її круглих, рожевих зазвичай, щічок проступала мережка рясних синіх прожилків.) Христинка знову рушила на завод. „Нічого, я вперта. Просто остаточне з’ясування переноситься на день. І все.”

Спочатку вона взагалі нікого не побачила. Ні біля ємностей з бітумом, ні біля котельної, ні в побутовці, куди теж заглянула. А коли виходила, то зіштовхнулася з ним у дверях так несподівано, що аж здригнулась. Він, схоже, теж не чекав зустрічі:

– Ти? Знов?..

– Добрий вечір! – Дівчина швидко оговталась і заговорила категорично, рішуче, як і поклала собі заздалегідь:

– Ви, певна річ, можете на мене гніватись, можете витурити, але…

Христинка замовкла. Що з ним? Перед нею безперечно стояв знайомий робітник, бітумоплавильник Інокентій, і водночас, це був не він. Утомлено-виморений, наче баба Галя після отруєння, літ на десять старший від того, якого вона бачила ще позавчора, чоловік з сірим, покраяним свіжими пругами обличчям, дивився на Христинку глибоким темним позирком, в якому володарювали і біль, і відчай, і знеохота, й приреченість… „В нього захворіла донька, – згадала слова білявого парубійка. – Невже щось серйозне?”

– А ти вперта! – промовив Інокентій голосом, у котрому вона не вчула ні осуду ні зневаги, тільки втому. – Молодця! Хочеш знати правду? – Христинка кивнула трохи розгублено. – Всі прагнуть правди. А набіса вам правда, люди? Що, без неї не легше, не затишніше? – Христинка мовчала. – Ти як думаєш: готова її почути? – Вона кивнула вже категоричніше. – Пішли, розкажу!..

Він рушив уперед, а вона йшла ззаду і з неспокоєм дивилася на його пригнічену спину, похилі плечі, він наче аж понижчав. Зайшли до альтанки, сіли одне навпроти одного. Він дістав сигарети, задимів.