Слава ЗСУ!

– Будеш? – простягнув пачку дівчині.

– Я не курю.

Рівно, заколисуюче, гуділи електродвигуни, в круглих отворах внизу масивних чорних ємностей стугоніло блакитно-жовте полум’я й від того ті діри видавалися схожими на роз’ярілі очі якихось таємничих велетів. Сюди, в альтанку, той перегуд линув притишеним і було чутно, як неподалік, над яром, на височенному півусохлому осокорі, гостро каркнула галка. Або ворона.

– Тобі скільки років? – спитав Інокентій.

– Двадцять один.

– А Надійці сімнадцять. Ціле життя попереду…

– Ви обіцяли розповісти…

– А я й розказую. А хочеш почути – не перебивай. І наберися терплячки. Починати прийдеться здалеку. Аби ти мене зрозуміла. Звісно, якщо ти захочеш мене зрозуміти. Не простити, ні – просто зрозуміти...

І він заговорив. Без поспіху, притишено. Якось по особливому розтягуючи голосні. Кидав слова буденно, монотонно, майже без наголосів та інтонацій:

– Ти гарна. Трохи може закістлява, та то не лихо. Літ через десять твої перевесниці ходитимуть як льохи до опоросу, а тобі навздогін дядьки озиратимуться. Я знаю. Замолоду ех і ласий був до вашого брата! Нічого, що дрібний та непоказний з виду, а сила чоловіча, чи, як зараз кажуть: гормони, чи кат його знає що, в мені так бушували, що й ну! А баба це вчуває, то тільки зовні ви такі недотроги, а воно просто знати треба, де та „кнопка” включається. Включив – і вона вже твоя, вже зм\'якла! А я ці секрети рано засвоїв. Було їх у мене, тих дівок! І високі й присадкуваті, і чорнявки й блондиночки, різні були. Хапав я хапав той мед і ніяк не міг наїстися. Молодий був!

Пам’ятаю, в армії, я неподалік тут служив – під Вінницею, бігав до одної, Валентиною звали. В „самоволку” бігав. Вона була заміжня, та чоловік усе по командировках мотався, газопроводи будував. А вона молода, охоча... ех! Бува, в наряд на кухню заступаємо, хлопці картоплю чистять, а я – через „колючку” й до неї – часть наша на околиці містечка стояла. А назад вертаюсь – вона мені бутельку в кишеню пхає, аякже – хлопцям гостинець! Я шофером служив то, бувало, прямо машиною своєю бойовою до Валентини зарулював! Уявляєш: завертає в тісний забрьоханий завулок армійський „Урал”, здоровенний, як хата! Сусіди тільки головами хитають, а Валентині хоч би що! Ну а мені й поготів – солдат!

Тобі, бачу, невдогад, чого це я, уважай батько твій, про такі діла розказую? Нічого, слухай. Треба здалеку братися, аби зрозуміліше було.

От, а по армії вже спіткався я зі своєю Раїсою – майбутньою жінкою та Надійчиною матір’ю. Я тоді на зварювальника вивчився, на сахзаводі працював, а вона вагаркою прийшла на сезон. І не сказати б, що такою вже цукерочкою була, ні. А неприступна – ну тобі Брестська фортеця! Оцим і взяла. Я аж казився: як це, якась бліденька миша й не ведеться на мої зваби? Та бути такого не може! Я й так і сяк, тисну на свою потайну „кнопку” – чорта! Ще й глумиться, негідниця, з мене! Дибуляв я за нею, дибуляв, я впертий – не здаюсь, і вона, бачу, незговірлива – не кориться. А якось зійшлися: „То що, – кажу, – принца, не інакше, виглядаєш?” А вона: „Ой-ой, яка образа. Хлопчик зараз рознюниться!” – „Ну, – пінюсь, – я не я буду, якщо мені не припадеш!” А вона: „Коли рак свисне!” Так? – думаю. Ну зажди – психонув. Вбираюся я в кращого свого (і єдиного) костюма та – до її батьків. Добрий день – добрий день. „Хочу, – кажу, – взяти вашу доньку за жінку та прошу вашої згоди…” Ну й так далі, як у давні добрі часи. Та, якщо правдиво, рішенець той не був таким уже й раптовим – подумував я оженитись. Її старі одне на одного блимають, не тямлять, що казати, а тут і Раїса підходить, наче по заказу. Вони до неї: хто, що, чого не розказувала? А вона взнала в чому річ, зиркнула на мене та й каже: „Згодна!” Отак! Виявляється, вона давно за мною дрижала (Кнопка включена була, тому й не включалася повторно!), а недоторку вдавала, бо не світило їй бути просто однією з…