Слава ЗСУ!

Отак ми й зійшлися. Предки хату подарували нам на весілля, невеличка халабудина, але своя, та ти її бачила – там раніше мої баба з дідом пробували. Скоро Надійка народилася й зажили ми, як мовлять, тихо та мирно. Не скажу, що були ті пори найщасливішими в моєму житті, чому не скажу – розгадаєш далі, а найспокійнішими – точно. Я на сахзаводі працював, Раїса після декрету продавцем пішла. Віриш – ні: я їй не зраджував, уважав, що бурлива молодість осталась позаду. Може текло б воно, наше з Раїсою життя-буття, отак тишком і досі, і нічого б не скоїлося, й не сиділа б ти оце переді мною, й не пеклася б за своїм Максимом, якби давній мій друзяка, Сава Наконечний, та не звабив гайнути за довгим карбованцем.

Тоді саме перестройка вовсю гриміла, в Москві перші буржуї повисиджувались, от Сава, ушлий хлоп, і нанюхав точку – особняк „новому руському” кілометрах у шістдесяти від столиці ставити. Пождеркотали ми з Раїсою й вона мене відпустила; мітили і з меблівки дещо купити, й з одежі, а може, якщо вдасться, то щоб і на машину стягнутися, молоді були – всього кортіло. Зібрав Сава бригаду з одинадцяти дядьків та й поїхали ми на Росію…

Інокентій стрільнув недопалком у траву, роззирнувся:

– Ти гляди, як скоро вже меркне – пожнив’я! Піду світло повключаю. Та пальники перевірю. Пожди.

Знову, як і тоді, Христинка сиділа в порожній альтанці й спостерігала, як навкруг неї, то там то там, спалахує нічне освітлення. Ліхтар на ваговій, світильники на спинах кровистооких велетів з бітумом, ліхтар десь далі, вгорі, на химерних металевих конструкціях. Цього разу Христинці здалося, що штучне світло надає навкружжю похмурої загрозливої подоби. „До чого ця його розповідь? – тривожилась. – І чим вона скінчиться?” Недаремно ж він розповідає їй своє минуле! Що довше триватиме оповідь Інокентія, – подумалось Христинці, – то моторошнішим буде її кінець. А що в кінці? Максим?..

А за сорок днів до того, як Інокентій почав сповідь, Максим з кур’єром Костиком та з охоронцем Тосиком сиділи в прозорій будці біля входу до офісу й самозабутньо „травили” анекдоти. Костик почав саме розповідати деталі забійного приколу, який стався з ним якось направду, але цієї хвилі по лінії внутрішнього зв’язку пролунало веління блакитноокої секретарки Томочки: Максима й Костика до генерального. Зараз же.

У стосунках з підлеглими шеф велемовністю не страждав:

– Ось, – на дзеркальну поверхню столу лягла простенька дерматинова барсетка. – Все, як завжди. Я зараз же телефоную – вас чекатимуть.

Костик взяв барсетку, блимнув вузенькими мерхлими очицями.

– Ясно, Павле Павловичу!

Максим промовчав. Обидва вийшли.

У приймальній Костик фамільярно прихилився до неперевершеної секретарки, чиї приголомшливі (і гранично відкриті для загального огляду та вшанування) „параметри” поступалися хіба тільки неприродній голубіні великих, затінених штучними віями, очей зі старанно вишколеним виразом незахищеності в їх лазуровій глибині. Очі незрівнянної Томочки випромінювали таку дивовижну блакить, що між співробітниками фірми точилися навіть огидні поголоски, що то не дар милостивої природи, а ще один винахід розбещеного людства – кольорові лінзи!

– Томочко, хіба це правда?

– Що, Костику? – секретарка відвела беззахисний погляд від монітора й поклала його на куцана.

– Те, що я чув.