Слава ЗСУ!

– А що ти чув, Костику?

– Служба зовнішньої розвідки донесла, що буцім ти покидаєш нашу споєну, пардон – спаяну громаду й вирушаєш зачаровувати Європу під ручку з цим німчиком Майером!

– Що?! – пирснула Томочка, мало не впавши при цьому з вузенького хиткого стільчика. – Хто це тобі наверзякав?

Костик озирнувся на супутника.

– Ха-ха-ха! – реготнув Максим. – Та то я для приколу, ти хіба не доп’яв? Форца-форца! Мандруймо! – Він обняв Костика за плечі, поплескав, підштовхнув до виходу. – Нам ніколи! Бувай, Томочко! Ха-ха-ха!

З офісу вийшли на спокійну, закохану в каштани вуличку, де стояли припарковані біля хідника кілька розкішних автівок, та сіли (Максим за кермо – Костик поруч) в доглянутий темно-синій легковик марки „фольксваген”. Авто рушило.

– На, блябуду, пусти слину! – Максим дістав з заднього сидіння й простягнув Костикові журнал, на обкладинці якого великою кораловою плішиною демонструвала приваби оголена вродливиця. – Там такі знімочки!

Костик поклав барсетку, яку тримав досі в руках, між сидіннями й розгорнув журнал:

– Ух ти!

До виїзду на проспект „фольксваген” підкотився саме тоді, коли в світлофорі зайнялося червоне. І тут привернуло щось Костикову увагу за вікном:

– Диви, диви! Оце хохма!

І таки було на що подивитись: з будинку на розі, якраз навпроти місця, де вони спинились, винісся зовсім голий чоловік, тільки пах прикривав якоюсь лахманиною, а слідом вилетіла дебела, розлютована з виду, жінка й заходилася батожити переполоханого голого мужика темним клаптем шмаття.

– Дивись, дивись, – знову скрикнув Костик. – Та то ж його кальсони!

Чоловік кидався то праворуч то ліворуч, певно він внівець розгубився, а жінка парила його штаньми по довбешці, по хребту, по сиднях, що білою плямою мигтіли на засмаглому загалом тілі.

Максим з Костиком шкірились:

– Певно накрила на гарячому, ха-ха-ха!

– Ага, мабуть раніше, ніж завжди, вернулась додому!

Перехожі зупинялись, хтось насміхався, хтось давав безщасному потішні поради; швидко зібрався цілий гурт зацікавлених видовищем зівак; водії визирали з машин, сигналили.

Але врешті світлофор мигнув зеленим і „фольксваген”, укупі з іншими авто, виїхав на проспект.

– Слухай, де мої сигарети? – занепокоївся Костик, коли трохи відреготались.

– Не знаю. Я твою погань не курю.

– Уранці я ж розпечатав цілу пачку. Гм… посіяв, чи що? – Костик ще раз обнишпорив кишені. – Нема. Спини десь біля кіоску. Ти ж знаєш – я так довго без курива не протягну.

– Хіба забув – до кінцевої зупинки дверцята заварено!

– Та хто знатиме! Гальмони на п’ять секунд!

– Ну, як скажеш! – Максим знизав плечима. Показуй, блябуду, де!

Поминувши перехрестя, „фольксваген” загальмував біля тютюнового ларька, одразу за тролейбусною зупинкою. Підхопивши барсетку, Костик вискочив з авто, купив сигарети і вже повертався, коли шлях йому перейняв невиразний тип в синій робітницькій спецівці й зсунутому набік, теж синьому, картузі. Водій „фольксвагена” бачив тільки зі свого місця, як злетіла вгору рука з якоюсь затисненою в долоні штуковиною, як вона стрімко впала. Костик брякнувся, тип у спецівці нагнувся, вхопив щось біля Костика (Барсетку, що ж іще!) та рвонув через роздоріжжя на той бік. Поки Максим виліз, поки метнувся навздогін, колір світлофора змінився й шлях водієві заступила щільна лава пихкаючих вихлопним чадом автомобілів. Він тільки й устиг побачити, як на тому боці „роботяга” скочив за кермо припаркованих біля хідника брудно-червоних „Жигулів”, як, порушуючи всі правила, розвернувся, Максим спромігся навіть розгледіти номер.