Слава ЗСУ!

Тим часом Костик, який пролежав кількадесят секунд без ознак життя, заворушився, застогнав і, тримаючись рукою за голову, почав підводитись. До нього підбіг Максим:

– Що, живий?

– Живий. Грохнув чимось по кумполові… оглушив…

– Ти його знаєш?

– Звідки?.. Втік?

– Втік…

– Телефонуй шефові…

Через п’ятнадцять хвилин похиливши голови, мовчки поминувши небеснооку Томочку, вони заходили до знайомого кабінету…

Глава 15

Інокентій

Засвітивши світло, Інокентій позаглядав біля ємностей, підрегулював полум’я пальників і повернувся до Христинки. Знову, як і минулого разу, він запросив її до котельної:

– Пішли в приміщення. Нам до чорта ще з тобою баляндрасити.

У котельній вона присіла до знайомого столика, посеред якого лежав журнал для записів, де на одній зі сторінок, угорі, в самому куточку, кутастими твердими літерами було написано таємниче, але таке зрозуміле їй слово: „глибинка”. Інокентій сів навпроти, закурив. Трохи помовчав, збираючись чи то з силами чи з думками, тоді повів розповідь далі усе тим таки вповільненим безбарвним та монотонним голосом; голосом людини, якій байдуже, яке враження вона справить на слухача:

– Ну от, забилися ми в одне, Богом і людьми позабуте, напіввимерле сільце з душевною назвою Собакіно; я ще здивувався, що в якійсь годині їзди від Москви мається такий закутень. Чого нашому магнатові замандьорилось мостити собі кишло в тому багняку – хтозна, може то була його мала батьківщина. Почали роботу, втяглися, притерпілися до немислимо кусючого місцевого комарища. Робили ми там не самі – наша артіль зводила власне особняк, а господарські прибудови тягнула бригада будівельників з Молдавії. Із загорілими, роботящими, як мурашва, хлопцями-молдаванами, які завбачливо попривозили з собою цілі каністри домашнього вина, ми, ясна річ, швидко затоваришували й гаяли нудні собакінські вечори весело та розгульно. Бригадир молдаванів Костя завзято вибасовував на гармошці й ми такі вечорниці влаштовували, ого! Жалко тільки, що без жіноцтва – в тій „дєрєвєньці” тільки пенсіонери й залишились.

А десь тижнів за два до одного з молдаванів, Марчела, приїхала наречена – Лучіка. Досі переді мною та мить, коли побачив її вперше. Уяви собі: йде (та куди йде – плине над землею) поміж битої цегли, соснових обрізків і трісок така собі Кармен: смагла, вуглистокоса, граційна, зухвалі циганкуваті очі мерехтять під крутими серпиками брів, як аспідні перли; сочисті вуста, міцні, білі-пребілі зуби… Ішла, переступала через будівельний гармидер так, наче то не рейвах був під її ніжками, а повергнуті додолу шанувальники. А як вона сміялась: гучно, зневажливо, безсоромно! І так стріляла вусебіч своїми чорними очима-перлинами, наче цілісінький світ завинив перед нею невиплатним боргом! Та й Марчел, до правди сказати, був гарний хлопець, нічого.

Коли вона появилась на забудівлі, то Марчел випросив у Кості відгул і молодята на цілий день зачинилися в бригадному вагончику, хлопці не могли навіть зайти туди пообідати. Але ніхто не обурювався, навпаки, всі терлись довкола, насміхалися з жениха, давали Марчелові якісь поради й реготались. Коли ті нарешті вийшли, то Марчел виглядав зконфузленим, шарівся від кпинів жартунів-веселунів; Лучіка ж навпаки, походжала майданчиком, наче кішка, яку щойно пригостили шматом свіжатини: вдоволена, самозакохана, на зауваги земляків відповідала голосними стислими фразами, від яких Марчел іще дужче рум\'янів, а хлопці-молдавани аж боки рвали, регочучи та глузуючи з бідолашного жениха. В їхній бригаді панував відрадний настрій, наче заробітчанам видали премію.